Приїхавши до Києва, предстоятель РПЦ МП Патріарх Кирило (Гундяев) лише підтвердив свою репутацію майстерного політика й дипломата, котрий хоч і є лідером нібито духовної організації, але до питань власне духовних має віддалений стосунок. Його півторагодинний виступ у одному з телевізійних ток-шоу міг задовольнити політиків, що марять про єдність Росії та України, або моралістів, що журяться про загальне падіння звичаїв (гість багато говорив про моральність), але не людей, котрі шукають Істину, звернених до Бога. Адже Істина, Бог не відають національних, конфесійних, політичних та інших мирських переваг, які, за всього бажання, не зміг приховати за проповідницьким флером московський гість.
Відповідаючи на питання восьми діячів культури та науки, які в рівних пропорціях представляли Україну та Росію (всі вони поводилися, наче школярі перед учителем на показовому уроці), Патріарх, наприклад, роз’яснив українській аудиторії, що злочинна більшовистська влада, хоча вона і знищила мільйони людей, все ж краща за владу фашистську. Чому? Друга, за визначенням громадянина Гундяєва, що обіймає зараз посаду Патріарха, була «людиноненависницькою», тоді як рідна радянська влада — всього лише «репресивною». З його слів можна було зробити висновок, що репресії кремлівські сатрапи чинили через людинолюбство, а тому їх не можна ставити на одну площину з Гітлером. Тому не лише російські патріоти, але й українці, йдучи за логікою Патріарха, повинні розуміти історію так, як її розуміють у Кремлі. Якщо прийняти московську позицію, то й ті українці, сім’ї яких були репресовані або розстріляні радянськими окупантами, але не постраждали від окупантів німецьких, мають усе ж віддавати перевагу першим, а злочинцями вважати других.
Та навіть якщо облишити особисті симпатії та історичні рахунки, позиція Кирила, позаяк він представляє одну з найчисленніших християнських церков, видається більш ніж дивною. Бо зло завжди залишається злом, якими б високими ідеями й намірами воно не прикривалося. Віддавати перевагу злу, що твориться твоїм народом, перед злом чужоземним може політик, але аж ніяк не духовний пастир, який знає, що немає ні елліна, ні іудея, що Істина позанаціональна та позаконфесійна.
Тим часом питання про багатоконфесійність світу (чим вона викликана, і чи запанує у світі коли-небудь єдина віра?) виявилося Патріарху Кирилові зовсім не по зубах, і він волів на нього зовсім не відповідати. Знову ж, відповідей на складні питання може не бути у політика, але до духовних лідерів, якщо вони служать Істині, вони по милості Творця приходять завжди. Тим більше, що відповіді, в цьому випадку, були нескладні. Ніколи у світі не буде єдиної релігії та конфесії, оскільки в ньому живуть люди з різними потребами, з різним рівнем свідомості, з різним ступенем осквернення серця. Тому для різних людей і існують різні духовні традиції, які єдині у головному — всі поклоняються єдиному Богу, але передусім відрізняються зовнішніми ритуалами та своїми мотивами (одні просять у Нього хліба насущного, інші — любові, права безкорисливо служити Йому).
Кирило, оскільки він узяв на себе місію духовного пастиря, зобов’язаний був пояснити, що різні релігії та конфесії існують з милості Бога й повинні мирно співіснувати на ѓрунті любові, служіння Єдиному Богу, Який не належить жодній конфесії. І тільки на цьому ѓрунті, а не на ѓрунті єдності східних слов’ян, об’єднаних пам’яттю про якусь ідеалізовану єдину Русь, на чому наголошував московський «паломник», як він сам себе представив, можлива плідна міжрелігійна та міжконфесійна розмова.
Уникнув Патріарх і питань про майбутнє планети, хоч і вони очевидні, якщо відкрити богоодкровенні писання Древньої Індії, яка по праву вважається колискою людської цивілізації та багатьох духовних традицій. На Сході навіть школяреві відомо, що світ існує циклічно, і навіть якщо настане «кінець світу» (у Ведах указано його час), то він лише ознаменує початок нової епохи. Але таке розуміння історії невигідне тим, хто вважає свою конфесію винятковою, богообраною, інакше вона, як і все наше життя, перетвориться лише на невеликий фрагмент величезного, складно пізнаваного для обмеженого людського розуму космічного року.
Тим часом, ніхто з тих, хто зібрався у студії, чи то через політкоректність, чи то через незламне наше раболіпство перед Москвою, Патріарху Кирилові жодного разу не заперечив, ніхто не вступив із ним у диспут. Через що весь прямий ефір здавався ще одним, хоч і замаскованим під проповідь духовних істин, політичним шоу, в якому, як це і заведено в подібних передачах, брали участь обманщики й обмануті.
