Слово «хоспіс» перекладається з англійської як «притулок», і перші такі заклади були ще в англійських ченців, які доглядали до смерті помираючих подорожніх. Як суто медичні заклади, хоспіси сформувалися у середині XX століття в тій же Англії, а також у Франції і США. А широкого поширення у світі здобули завдяки американцеві Віктору Зорзі: він догледів до смерті хвору на рак дочку і зрозумів, що такі пацієнти потребують особливого підходу. Й постарався донести цю думку до інших.
На переобладнання колишнього терапевтичного корпусу онкодиспансеру пішов майже мільйон гривень бюджетних коштів, зате й показати головному лікареві хоспісу Володимиру Івановичу Бачинському було що. Одно-двомісні палати — усі вікнами на південь... Телевізори і красиві великі килими на підлозі... Сучасні санвузли... Автоматичні пральні машини і автоматизовані ж гладильні... Закуплено навіть дві СВЧ-печі, у яких персонал підігріває їжу хворим, яким потрібно частіше харчуватися... Дев’ять мийок з нержавійки на кухні, за якими Володимир Іванович їздив у Рівне, бо на Волині таких не роблять, і котрі коштують 6 тисяч гривень. Зате вони вічні.
Але невічні потенційні пацієнти цього специфічного закладу. Iз 12 хворих, що протягом місяця лежать у хоспісі (розрахований він на 25 місць), тільки один чоловік — після інсульту. У решти — рак в останніх стадіях. Ми бачили їх у чистих постелях, доглянутих і... вже трохи відсутніх на цьому світі. Щоб полегшити перехід, у хоспісі відкрито храм Великомученика Пантелеймона.
Оскільки держава гарантує кожному пацієнтові у лікарні медикаментів — на 1 гривню 90 копійок у день, а харчування — на 10 копійок менше, хоспіс є закладом переважно платним. За одним варіантом, рідні доплачують 19 гривень у день, за другим – хворі на повній самоокупності, і тоді це коштує 48 гривень на добу.
— Але людям вже не доводиться бігати по аптеках, вишукувати сиділок, чекати «швидку», яка приїде і вколе знеболююче. Тут догляд цілодобовий, можуть і рідні до нього прилучитися. А щодо харчування, то, повірте, наші пацієнти харчуються дуже добре, — розказував і показував головний лікар.
Після того, як сюжет про хоспіс вийшов по Волинському телебаченню, Бачинському телефонували з районів області. Це вже заперечує міркування, що хоспіси «не в українському характері», що тарілку супу і чисту постіль помираючому батькові чи матері добра дитина завжди знайде. Тарілку супу — знайде, а медичний догляд?.. Отож, зроблено наче й надзвичайно благородну справу. То чому тоді так гидко, боляче на душі? Понад 20 років тому в одній iз палат теперішнього хоспісу (тоді це було хіміотерапевтичне відділення онкодиспансеру) помирав мій батько. У переповненій обдертій палаті, з болем, неувагою медиків. Він просився сюди, бо тут давали обезболюючі, а що ми могли вдіяти вдома, у селі?.. Коли після похорону я, молода і наївна, запитала у завідуючої відділенням, чому не розповiли про стан батька, не попередили (а я ж допитувалася!), що це його останній тиждень, чому відмахувалися від допомоги, не давали самі і не посилали «діставати» якісні обезболюючі, вона довго й нерозуміюче дивилася, щоб прорікти: «А що, ви б руки підклали?!» Тому, коли б мене запитали, а якої смерті, в яких умовах ви бажаєте рідним чи собі, напевне, я б була на боці прихильників хоспісу. Проте не хочеться думати про смерть, а хочеться, щоб наші рідні довше жили, щоб мали шанс одужати (а він є навіть при онкозахворюваннях). І це можливе при сучасній діагностиці, ефективному лікуванні, на які завжди бракує куцого бюджету. Тому наразі немало українських лікарень ще далеких від умов, які створено для, власне, приречених.
