У цій історії — все як завжди. Прижиттєвий феєрверк слави. Прижиттєве забуття, принизлива байдужість з боку друзів, влади, колег. Передсмертне загальне почуття провини. Посмертна покаянна слава.
В оператора Вілена Калюти саме так усе й було. Прошу зазначити — чудового оператора. Але про нього в нашій країні, не дуже нині багатій на кінематографічні таланти, останні роки ніби ніхто й не знав. Згадали тоді, коли Калюта фактично був уже при смерті — включили до складу журі XXIX фестивалю «Молодість». Він поставився до роботи, як завжди, сумлінно — в лікарняній палаті проглядав відеокопії фільмів. Не стало його майже відразу після фестивалю. Відтоді — практично через кожні декілька місяців — у Київському будинку кінематографістів проходять акції пам’яті Калюти.
Не бажаючи нікого образити, скажу, що тільки прем’єра документальної стрічки-меморіалу «Реальне світло» стала саме тим, повноцінним спогадом про справжнього художника кіно і незвичайну людину — Вілена Калюту. Річ не тільки в тому, що авторам фільму вдалося дістати рідкісні архівні кіноматеріали, які назавжди залишили спогад про героя фільму. Набагато важливіше те, що режисеру Сергієві Буковському, продюсеру Світлані Зинов’євій, оператору Віктору Кабаченку вдалося створити атмосферу діалогу між безліччю співрозмовників — усіх тих, хто добре й зблизька знав «Вілю». Їм удалося поспілкуватися з прославленими режисерами, чиї фільми без камери Калюти були б неможливі: В’ячеславом Криштофовичем і Романом Балаяном, Олександром Адабашьяном і звичайно недоступним Микитою Михалковим, а також із Ларисою Кадочниковою, що знімалась у фільмі з участю Калюти, з колегами по операторському цеху. Для кожного співрозмовника була знайдена своя образотворча інтонація, свій ритм оповіді. Саме тому результат неординарний — не чергова сусально-хрестоматійна картинка, а живий повнокровний образ — людини, майстра, задерикуватого, але відхідливого вічного хлопчиська.
Фактично, Буковському та його команді вдалося з дуже різнорідних голосів, вражень, візуальних фрагментів створити цілісне, глибоко ліричне полотно — що для біографічних фільмів велика рідкість. І справа тут, здається, не тільки у володінні кінодокументалістським ремеслом. Просто весь фільм про Вілю зроблено з любов’ю. Зі справжнім, непідробним почуттям, завдяки якому, як відомо, й народжується мистецтво.
