Свої театральні університети він почав проходити у Львові: у місцевому ТЮГу та театрі ім. М. Заньковецької. Вже тоді на прем’єри режисера глядачі приїжджали не лише з області, а й з багатьох міст України. А найяскравіші сторінки біографії Сергія Володимировича (понад 23 роки) пов’язані з Києвом. Данченко очолив колектив у період застою, але вже після першої постановки «Вкраденого щастя» Франка про нього заговорили як про реформатора українського театру. Найкращими роботами режисера, які увійшли до золотого театрального фонду нашої країни, вважаються Чеховський «Дядя Ваня», «Енеїда» Котляревського, «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхема, «Візит старої пані» Дюрренматта, Шекспірівський «Король Лір», «За двома зайцями» Старицького. Данченко був яскравим представником покоління шістдесятників. Не терпів штампів. Його називали майстром півтонів. У одному з останніх своїх інтерв’ю він сказав: «Театр — це відображення моменту. Я певен, що головний шлях театру — в дослідженні глибинних проблем життя, першопричин явищ, а не констатуванні тих чи інших подій. Мистецтво національного театру — це мистецтво великого стилю. Він має бути художнім і, разом із тим, моральним, духовним камертоном нації». Від вистави до вистави Данченко створював свій театр, який згодом критики назвуть феноменальним.
Улюбленими письменниками режисера були Шекспір і Чехов, твори яких він ставив неодноразово не лише на франківській сцені, а й у ближньому й далекому зарубіжжі. За «Дядю Ваню» отримав Державну премію. Сергій Володимирович любив класику, хоча казав, що ставити її набагато складніше, ніж сучасні п’єси, цитуючи при цьому Пітера Брука: «Хочеш мати нещастя на свою голову — візьми шедевр, чим більш занурюєшся в текст, тим більше одне тягне за собою інше».
Останніми роками Сергій Володимирович часто хворів і бiдкався, що перейшов у теоретики, але, незважаючи на нездужання, навіть перебуваючи у лікарні, продовжував жити інтересами театру. Його останніми роботами стали комедії «За двома зайцями» та «Пігмаліон», які користуються незмінним глядацьким успіхом, а мріяв поставити «Пер Гюнта»... Звістка про смерть режисера стала шоком. Багато франківців, перервавши відпустки, приїхали, щоб попрощатися зі своїм вчителем. У день, коли ховали Сергія Володимировича, після двомісячної виснажливої спеки пішов дощ. А поряд із театром несподівано зацвів каштан — наче й природа тужила, що втратила неординарну особистість.
— Зі смертю Данченка в моїй душі щось обірвалося, — не приховує свого болю Богдан Ступка, художній керівник франківців. — Ми з ним понад три десятиліття були єдиним цілим. Я багато чому навчився в нього, а він, напевно, — в мене. У Сергія Володимировича була улюблена пісня — «Сиреневый туман», і коли він був у доброму гуморі, куражі, завжди її співав. Саме ця мелодія звучала на його могилі. Але мені здається, що мало хто з акторів розумів цю пристрасть. Там є такі слова: «Кондуктор не спешит, кондуктор понимает...» Саме в них закладено величезний сенс, я б навіть сказав, життєве й творче кредо майстра — не поспішати й зрозуміти іншого, сім разів відміряти й один раз відрізати.
Сергій Володимирович підняв театр ім. І. Франка на найвищий творчий і професійний рівень. Його пам’ятають, цінять, досі не можуть розгадати феномена Данчена. Адже найкращі спектаклі режисера залишаються яскравими, самобутніми, продовжують прикрашати репертуарну афішу колективу, незмінно користуються величезним інтересом публіки. Ілюстрацією цьому можуть бути нещодавні тріумфальні гастролі франківців на Міжнародному театральному фестивалі античної драми в Греції, де вони показували фолк-оперу «Енеїда» та американський вояж у Нью-Йорк і Чикаго з «Тев’є-Тевелем».
На малій сцені в Театрі у фойє — багаторічної втіленої мрії Сергія Володимировича — франківці мають можливість експериментувати й показувати камерні постановки. Свій театральний сезон вони розпочнуть 4 жовтня спектаклем-візиткою колективу «Украдене щастя». Найближчою прем’єрою стане «Буквар світу» Сковороди, який ставить Олександр Ануров. Повним ходом йде робота над мольєрівським «Тартюфом» (режисер Валентин Козьменко-Делінде).
Сьогодні опівдні на Байковому кладовищі зберуться колеги, друзі, родичі й усі, хто любить театр, щоб ушанувати пам’ять майстра. Головне в тому, що театр, якому Данченко віддав півжиття, не спочиває на лаврах, він постійно в пошуку й здавати своїх позицій першої сцени країни не збирається.
