Виставка Олександра Архипенка спочатку розчаровує. Адже з нею, з самого початку, були пов'язані неабиякі очікування, — вперше повинні були привезти частину колекції Саарського музею, який володіє мало чи не найбільшою колекцією Архипенка у світі, що заповів сам художник, — понад сто творів. Уява малювала анфіладу залів на першому і другому поверхах Національного музею, заповнених пластичними шедеврами великого земляка, відзначеного свого часу самим Апполінером, який став центральною фігурою в дадаїзмі і вважався класиком кубістської скульптури. Словом, ось воно, повернення генія на батьківщину, що затягнулося, але яке нарешті відбулося.
У реальності блискучий міраж стиснувся до розмірів маленької зали з кількома статуями і парою десятків графічних робіт. Причому половина експонатів — з фондів рідного Нацмузею, що вже виставлялися неодноразово. Ще дві зали — «спадкоємці»: скульптор і графік Олександр Сухоліт, безсумнівно, обдарований, але свої кращі часи, як уявляється, вже пережив, і Анатолій Твердій, що намагається компонувати артефакти і модулі в неодадаїстському стилі.
Директор Саарського музею бідність експозиції пояснив просто: переважна більшість робіт Архипенка, що зберігаються в Саарбрюкені, виконана в гіпсі, і будь-яке далеке переміщення може бути для них смертельним. Так що, крім кількох абстрактних літографій — дійсно, дуже експресивних і таких, що запам'ятовуються, — привезли тільки три бронзові роботи.
І, якщо вдивитися в них, вірніше, в дві статуетки, то знову розумієш, що історія мистецтва пишеться навіть не окремими фразами — але найрідшими, розкиданими деінде знаками. Саме такі два ієрогліфи, на яких тримається значна частина світового образотворчого мистецтва XX століття, репрезентовано в Києві — «Танець» і «Жінка, що йде» (обидва — 1912 р.)
«Танець»: дві дивних схематичних фігури, зламані, що відштовхують одна одну і одночасно взаємно тяжіють одна до одної; Архипенко відкидає все зайве, рука і нога у однієї з фігур лише намічені, а вся композиція загалом окреслює собою майже ідеальну сферу. Тут все, що тільки може виникнути між двома, — кохання і влада, ворожнеча і радість. Динаміки, якою сповнено «Танець», дійсно вистачить не на одну сотню спадкоємців.
«Жінка, що йде», котра стала символом всієї виставки і яку розтиражували на плакатах, зняли на архівному фото з автором, навіть сьогодні, через 90 років по виконанню, вражає роботою з простором і матеріалом. Жіночий силует лише намічено, і не більше. Людські форми немов розірвано, препаровано аж до внутрішніх порожнин тим рухом, в якому вони перебувають, це саме жінка, що йде у всій незбагненності кожного її кроку — так незбагненний Інший для кожного з нас.
На порозі великих потрясінь, які тільки ще треба пережити, кількома штрихами Архипенко зумів відобразити і загальну внутрішню розірваність, і потребу людей, що загострилася, одне в одному, і той скажений, часто-густо катастрофічний рух, що став для людства новим символом віри.
Напевно, більш широка експозиція Архипенка Україні все-таки не завадила б, і коли- небудь, можливо, ми її побачимо. Але розумному більш ніж досить того, що привезли. Адже всередині кожного зяє та тривожна порожнеча, котру майже не усвідомлюють. Геній, що зрозумів і втілив її, — робить цю порожнечу трохи більше, на йоту, осмисленою.
