Як уже писав «День», видавничий дім «Києво-Могилянська академія» щойно випустив фундаментальне дослідження-збірник «Голодомор 1932— 1933 р.р. в Україні. Документи і матеріали». Ця праця, що містить декілька сотень документальних свідчень про страшний злочин сталінського тоталітарного режиму проти українського народу й усього людства. Викликала величезний інтерес громадськості, науковців, широкого кола читачів. «День» попросив укладача книги, доктора історичних наук, професора Руслана ПИРОГА коротко розповісти про її творчу історію.
— Руслане Яковичу, відомо, що цей збірник, плід колективної праці багатьох людей, «народжувався» на світ довго й непросто, і цей шлях зайняв не один рік. Очевидно, передісторія праці була цікавою і тут є що згадати?
— Ось переді мною лежать два, в певному сенсі знаменних, «знакових» видання: «Голод в Україні 1932—1933 років» (це збірник, що містить 248 документів й став «першою ластівкою» у науковому дослідженні проблем Голодомору, був оприлюднений у 1990 році, в передостанній рік «перебудови», коли правляча партія зрозуміла, що неможливо вже приховувати страшну правду), та оцей, новий збірник про Голодомор, котрий щойно з'явився друком, доля розпорядилася так, що я є укладачем обох цих книг. І порівнюючи два згаданих видання, можна наочно уявити собі той величезний, вражаючий шлях, що його пройшла наша історична наука за ці 17 років.
Справді, усім нам — дослідникам — треба було долати величезний комплекс проблем, серед яких і обмеженість (на той час) доступних документальних джерел, і певна, викликана відомими причинами, боязнь висновків, гострих узагальнень. Проте не можу не назвати такі цінні й корисні праці, як «колективізація і голод в Україні» (1992 р., збірник документів, матеріалів та статей), «Голод в Україні (1932»—1933 р.р.). Причини і наслідки» (збірник статей, що був випущений видавництвом «Наукова Думка» 2003 року за ініціативою академіка Валерія Андрійовича Смолія). Між іншим, 2003 рік — це саме той час, коли в Москві, з архіву президента Російської Федерації (колись — архів Політбюро) було передано сотні раніше таємних документів 20—30-х років ХХ ст. У Російський державний архів соціальної і політичної історії, що уможливило їх введення у науковий обіг — зокрема, і в Україні.
Що ж до нашої нової книги, то вона була готова до друку це 2004 року, проте цілих три роки включалась у список «надзвичайних» («непременных») видань, що користуються підтримкою держави бо не було коштів. Проте все це у минулому. Хочу щиро подякувати Фонду «Україна 3000», Видавничому дому «Києво-Могилянська академія», видавництву «Наукова Думка», пані Ользі Бажан, легендарному генералу Пристайку, багатьом людям, без яких не було б нової книги.
— В чому ж унікальність щойно презентованого видання?
— Судіть самі — назву лише декілька цифр. Наша книга містить 1700 документів, як абсолютно нових, так і раніше оприлюднених (це — 1200 сторінок тексту, 90 друкованих аркушів!). Можна сказати, що це — квінтесенція того, що нам зараз відомо про Голодомор. Якщо говорити про типологічний підбір документів, то це — і матеріали союзних органів (ЦК ВКП(б), Раднарком, ВУЦВК), і документи відповідних органів УРСР, і органів місцевих. Проте є в книзі й документи (це важливо!), які взагалі ще не оприлюднювались. Йдеться про архівні матеріали зарубіжних дипломатичних установ початку 30-х років та зарубіжних громадських організацій, і — особливо — людські документи тих страшних років: листи, скарги, щоденники (наприклад, партфункціонера Дмитра Заволоки, вчительки Радченко з Харкова...). Особливо ж важливими, на мою думку, є документи Політбюро, що наведені у збірнику (близько 100 постанов, з них 65 — нових!).
— Що видно з документів? Те, що український народ не йшов покірно на заклання (так, мінімум 50 райкомів партії висловили протест й чинили спротив), що фатальну роль відіграв приїзд «важковаговиків» (Молотова, Кагановича), що допомога голодуючим областям була, проте мала винятково вибірковий, цільовий характер (не стільки допомога, як позика).
— І несподіване запитання: якою є ваша мрія тепер, коли вже книга вийшла?
— Хотілося б, щоб книга почала жити своїм власним життям — незалежно від будь-яких інституцій, установ або авторів. Тоді я буду щасливий.
