У Національному музеї імені Богдана й Варвари Ханенків відкрилася виставка скульптури та живопису, що зібрала твори Олега Пінчука й Сергія Пояркова.
Ці твори прості й дохідливі, розраховані на широкі верстви населення, яке шукає зазвичай утіхи в телесеріалах і красивих глянсових журналах. Пінчук наваяв певну кількість металевих носорогів з великими рогами, Поярков намалював досить багато яскравих, ретельно розфарбованих картинок. Таким чином, у кожного з учасників виставки знайдеться свій глядач — любитель металевих носорогів або строкатеньких картинок з претензійно-таємничими назвами. Салон, що не говори, — структура потужна.
Власне, і Пінчук, і Поярков працюють для салону. Тобто для абсолютного, стовідсоткового продавання, для того успіху, що без зайвих слів відливається в дзвінку монету, яка, поза сумнівами, у великих кількостях добре зігріває серце бідного, не визнаного критикою, мистецтвознавцями (та іншими монополістами хорошого смаку), працівника культури. Проте й Поярков, і Пінчук, на щастя, не бідні. І це чудово, це не може не радувати. Дійсно, що хорошого в бідності? Вона лише заважає творцям. Нашим же героям вже не заважає ніщо. І вони можуть спокійно працювати й далі — наповнюючи салони незліченними носорогами, блазнями й довгоногими дівчатами.
Що ж до художників як таких, то вони також не пропадуть. Просто важливо зрозуміти, що в кожного — своя публіка, своя доля й своє місце в історії.
