Цікаві для політтехнологів і журналістів роздуми на тему, кому вигідний, а кому зашкодить скандал навколо з’їзду «Нашої України» в Донецьку, відміненого минулого тижня за допомогою брудних технологій, засмучують не менше, ніж самі події в найбільшій області країни. Одні кажуть, що насамперед програв Віктор Янукович, який разом із сином незаслужено відповідає за чужу виставу. Ця сама логіка зображає переможцем Рината Ахметова, чиї можливості в регіоні стануть безмежними у разі зміни поставленого під удар донецького губернатора на політика з Макіївки. Багато хто вважає, що виграв Віктор Ющенко, який отримав ще один аргумент сказати, наскільки недемократичні його вороги. Інших, навпаки, дуже непокоїть входження, що зараз набирає обертів, Ющенка в роль президента Західної України, яка вимагає, щоб в України Східної був свій окремий президент. Головний виграш, як завжди, приписують Віктору Медведчуку, який повинен виграти від ворожнечі «Нашої України» та Партії регіонів, що послаблює лідерів обох сил.
Проблемою є реальна загроза того, що наступні акти постановки можуть залишити в програші всіх успішних політиків і бізнесменів країни. Уявіть собі корабель, який знаходиться в морі, де давні розбіжності між командою переросли у відкритий конфлікт. Матроси, розділивши судно на ніс і корму, суворо стежать, щоб лінію кордону ніхто не міг перетнути, навіть якщо цього вимагає стан корабля. Офіцери розколюють радіопередавач: одні хочуть подати сигнал SOS, сподіваючись на допомогу курсуючих із західної сторони кораблів, інші, навпаки, через внутрішній гучномовець переконують усіх, що порядок слід навести власними силами. Лідер одного угруповання мріє, як він виштовхне ворога за борт після перемоги. Що, у свою чергу, примушує його головного суперника замислитися, а чи не відкрити кінгстони, якщо сутичку буде програно. Хто ж саме з них виграє, коли корабель піде на дно?
В умовах надзвичайно високої ціни майбутніх виборів наші політики починають використовувати заборонені прийоми. Існують теми, які політик не повинен зачіпати ніколи, якщо він не Гітлер або Сталін. Уявіть собі американського конгресмена, який збирає очки на громадянській війні між Північчю та Півднем, відгомони якої досі живі в менталітеті багатьох американців. Або члена бундестагу, який ганьбить свого опонента за те, що його батько служив у гестапо.
Можна зрозуміти, чому проблему розколу України активно використовували минулими століттями в боротьбі за гегемонію в регіоні Польща та Росія. Але не можна знайти виправдання сучасним українським політикам, які, не розуміючи, в чому полягає політична боротьба, знову викликають цей жахливий привид минулого.
Їх повинні зупинити хоч би практичні розрахунки. Ставки перед президентськими виборами високі для кожної зі сторін-суперниць, і жодна з них не поступиться без запеклого бою. Якщо кампанія-2004 замість боротьби політиків і їхніх програм перетвориться на боротьбу політтехнологів та їхніх нечистих технологій, то такі правила гри приймуть усі, нехай навіть у цьому випадку кращим доведеться рівнятися на гірших. У бій можуть кинути не тільки тему розколу України, а й теми боротьби з олігархами (читай — багатими), сіонізму, антисемітизму тощо. У цьому випадку країна, і в тому числі її еліта, може побачити жахливе обличчя громадянської війни. Розмови про пасивність українців позбавлені сенсу. Будь-який народ у звичайному стані хоче миру. А коли пристрасті розгоряються, а ватажки забувають про інстинкт самозбереження, потрібно зовсім не так багато крові, щоб розпочалася загальна пожежа. У вогні якої згорять посади і капітали всіх, хто нині думає про те, як їх вберегти.
Ігри на зразок донецької — погані ігри для всіх, хто в них бере участь, навіть фінал буде не найгіршим серед можливих. Політики, які не дотримуються правил і стандартів професії, просто погано роблять свою роботу, і вони повинні розуміти, що в такому випадку «зарплата» буде низькою. Негативне співвідношення рейтингу довіри і недовіри населення, усіх українських політиків без винятку, є прекрасним доказом цієї тези. Найлегше уявляти донецький конфлікт як суперечку між «хорошими» і «поганими». Професійним політиком у цьому разі себе не проявив ніхто. Один із героїв вистави заробив ще трохи чорного кольору до свого демонізованого образу. Інший підмочив свою насилу вибудувану репутацію «цивілізованого» політика. І третій — який попри власне небажання чудово зіграв відведену йому роль. Зрозуміло, Віктор Ющенко показав, що він здатний протистояти будь- якому тиску. Але чи здався він при цьому переконливим політиком? Політик справді не може носити в руці ніж, і хвала тим, хто розуміє хоч би це. Але точно так само політик не може ходити без краватки, і ті, хто цього не розуміють, також не досягнуть успіху.
Із чим Ющенко поїхав до Донецька — регіону із величезним «внутрішнім патріотизмом», де Києву не вірять майже так само глибоко, як Львову? Лідер «Нашої України», який планував говорити в Донецьку про свою президентську кампанію, безсумнівно, зірвав би овації своїх прихильників, які приїхали з інших регіонів. Але що його виступ дав би донецьким слухачам, якщо припустити, що їм дали б послухати? Чи містив би він пропозиції з вирішенням політичних і економічних проблем, які мучать Донбас? Ми про це не знаємо, і єдиним, що можна аналізувати, знову залишається форма української політики, а не її зміст.
