Василю Шукшину, актору, режисеру, письменнику, який прожив яскраве, коротке й непросте життя, 25 липня виповнилося б 80 років. Трохи більш як 20 років тому ним зачитувалися, але не дуже активно друкували. Його фільми любили й цитували, але не балували широким прокатом. Його не зіграний Степан Разін так і залишився в сценарії, не втіленому в кіно. Пішов, як і жив, — різко, раптово, під час зйомок фільму «Вони воювали за Батьківщину». Недогравши. Недописавши. Не встигнувши зняти... Погорювали. Пославословили. Показали ретроспективи. І... поклали на полицю. Сьогодні, мабуть, тільки старше й середнє покоління може похвалитися знанням його літературного й кінодоробку.
Театр Націй, яким декілька останніх років керує жадібний до роботи Євген Миронов, не задля ювілею, а заради любові, звернувся до прози Василя Шукшина. Для вистави «Оповідання Шукшина» драматург проекту Роман Должанський використав 10 оповідань, які сюжетно не пов’язані, але плавно перетікають одне в одне. І виявилося, що вони дуже сучасні, актуальні й неймовірно чисті. Як справжня класика — адже вони про людей, їхні силу й слабкість, благородство й підлоту, вміння любити й ненавидіти.
Епіграфом взято слова Василя Макаровича: «Люди, милі люди, здрастуйте!». А постановку вистави здійснив дебютант у Росії, відомий у Латвії й світі режисер Алвіс Херманіс, художній керівник Нового Ризького театру. У його творчій скарбничці увінчані численними призами постановки гоголівського «Ревізора» й «Льоду» Володимира Сорокіна, «Соні» за оповіданням Тетяни Толстої та цюрихська постановка «Ідіота» Федора Достоєвського. Своє звернення до Шукшина сам Алвіс Херманіс пояснює так:
— Коли мені запропонували поставити виставу в Москві з російськими акторами, я зрозумів, що треба вибрати який-небудь дуже російський матеріал, який дозволив би мені самому дізнатися щось нове про людей. Я згадав фільми Шукшина, які дивився ще в дитинстві. Почав читати його оповідання — й був вражений, наскільки вони прості, «смачні» й мудрі. Слід сказати, що я все-таки з місяця не впав і мав уявлення про те, як сільська тема втілювалася на російській сцені раніше. Я подумав, що не варто вдягати сучасних московських акторів у кожухи й кирзові чоботи. Зрозуміло, що це два різні світи — російське село 60-х і сучасна Москва. Мені здалося, що актори не повинні прикидатися сільськими й копіювати цей особливий світ, який, до речі, не дозволяє найменшої фальші. Ми виходимо якраз із зворотного: у виставі акцентуємо, що зустрічаються два абсолютно різні світи, сьогоднішній і той, чужий для сучасної Москви. Хотілося показати й прірву між ними, й мости, які нас з’єднують. У нашій виставі зустрічаються не лише «радянський і старомодний» Шукшин і сучасні московські актори. У ньому є ще й фотопортрети жителів, які сьогодні живуть у тому ж селі, де відбувалися події шукшинських історій. На цьому перехресті зустрічаємося й ми — фотограф Моніка Пормале і я, режисер, які, взагалі, іноземці, тобто люди сторонні. І, крім того, тут зустрічаються глядачі, в кожного з яких своє уявлення про те, як слід «правильно» грати Шукшина. Великого письменника, в якого, впевнений, велике майбутнє.
Сценографія вистави, яку вигадали режисер-постановник і фотограф, гранично проста, на перший погляд. На досить пласкій сцені, задник якої — колосисте хлібне поле, довга лава. Тут і розгортаються події оповідань, і кожному передує швидка зміна фотографій на заднику — від великих портретних планів, до жанрових сцен. Щемливо-кумедна «Стьопчина любов» поступається місцем одержимому знаннями герою «Мікроскопа». Тема любові, від якої перехоплює дух, — в побутових «Чобітках». Позагеографічне, позачасове й позанаціональне жлобство — в оповіданні «Зрізав» і т. д.
Акторський ансамбль, у якому, безумовно, солірують Євген Миронов і Чулпан Хаматова, злагоджений, експресивний і з радістю купається в можливостях тексту й режисерських вигадках. Чого лише варті нестримний танець мироновського героя або сцена, де Чулпан перетворюється на ніжну й бурхливу воду річки!
Фінальний епізод з портретом Василя Шукшина перетворюється не на прощання зі зникаючою «натурою», а на нескінченну насолоду спілкуванням з істинною, отже, позачасовою класикою.
Повертаючись з Москви після прем’єри, я згадала раптом про нашого майже забутого дивного оповідача — Григора Тютюнника. Невже не знайдеться ентузіастів втілити на сцені його дивну, чисту, сповнену емоцій і енергії прозу, написану такою справжньою українською мовою...
