Учора представники 46-ти громадських організацій, що представляють батьків дітей з розумовою відсталістю, презентували проект програми заходів, спрямованих на реалізацію Концепції соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю, затвердженої розпорядженням Кабміну від 25.08.04 № 619-р. Ця концепція без відповідного механізму реалізації ефективно працювати не може, тому об’єднання громадських організацій «Коаліція захисту прав інвалідів і осіб з інтелектуальною недостатністю» розробила альтернативний документ — свою Програму заходів — сподіваючись, що він допоможе уряду краще зорієнтуватися в проблемах людей з інтелектуальною недостатністю та запропонує шляхи їхнього вирішення.
Cистема надання державної допомоги цій категорії людей, що iснує нині, спрямована здебільшого на забезпечення їх спеціальним навчанням, вихованням, а в окремих випадках — всього лише утримання в стаціонарних інтернатних закладах. Однак така система допомоги порушує цілу низку прав людини, яка, незважаючи на свої фізичні й розумові вади, не може бути ізольована від суспільства й мати менше особистісних прав, ніж здорові люди.
Благодiйне товариство допомоги інвалідам і особам з інтелектуальною недостатністю «Джерела» провело власне дослідження умов утримання в інтернатах інвалідів. І головною проблемою практично дев’ять з десяти опитаних назвали відсутність місця, щоб побути на самоті, а кожні семеро з десяти скаржилися на рiвень задоволення потреб особистої гігієни (немає ванни, а туалет — на вулиці), на надто нечасту зміну білизни й одягу. Згадували й погане харчування, відсутність емоційного контакту з персоналом, відсутність контактів зі здоровими однолітками, заборону на користування особистими речами, й навіть покарання карцером... Якщо ж батьки вирішують виховувати дитину з інтелектуальною недостатністю вдома, то жити доводиться на пенсію дитини, яка становить 200 — 300 гривень і повністю жертвувати своїм особистим життям матері дитини.
На сьогодні день в Україні вже працює 201 державний реабілітаційний центр і створено близько 60 на громадських засадах. Такі центри дають можливість батькам дітей з проблемами в розвитку залишати своїх синів і дочок під наглядом фахівців на день або навіть на весь робочий тиждень, а самим працювати й вести більш-менш повноцінний спосіб життя. Наприклад, у Сумах працює навчально- виховний реабілітаційний комплекс для дітей-інвалідів. Його відвідує до сотні дітлахів, яким забезпечується там навчання, годування й нагляд справжніх знавців своєї справи. У Святошинському районі столиці діток зі спеціального інтернату багато хто з батьків забирає на ніч додому, оскільки вдалося забезпечити транспорт для таких перевезень. Ольга Коваль, начальник відділу служби у справах сім’ї та молоді Стрийської райдержадміністрації Львівської області сказала «Дню»: «Якщо розпорошувати державні кошти, то їх на всі сім’ї все одно не вистачить. Тому треба думати про те, щоб концентрувати фінанси в одній точці, навколо якої й об’єднуватися проблемним сім’ям, організовуючи їхню взаємодію в наданні допомоги один одному. А для цього від місцевої влади потрібно не так і багато, насамперед транспорт і приміщення. Не стільки про пенсії й допомогу треба думати, скільки про надання матерям проблемних дітей можливості не просити, а заробляти». Ольга Федорівна вважає, що нам треба творчо наслідувати й досвід Польщі. Там при костелах існують кімнати, де в будь-який час можна залишити «особливу» дитину. Такі кімнати називаються «Планетами радості». З дітьми там працює лікар, психолог, учитель (на волонтерських засадах), а з батьками розмовляє священик, консультують лікарі та психологи.
Раїса Іванівна Кравченко, виконавчий директор Всеукраїнської громадської організації «Коаліція захисту прав інвалідів і осіб з інтелектуальною недостатністю», повідомила під час презентації про те, що в Україні відсутня підготовка і навіть найменування деяких спеціалізацій, необхідних для реабілітації й розвитку розумово відсталих дітей. Нам потрібні не лише кошти на надання безплатно соціальних послуг сім’ям з «особливими» дітьми, нам потрібні нові методики, дослідження й розробка програм з профілактики розвитку розумової неповноцінності, а головне — зміна ставлення як самого суспільства до розв’язання проблем цієї категорії сімей, так і самих сімей, які повиннi спрямовувати сили на пошук конструктивних шляхів вирішення своїх проблем і прагнути викоренити утриманські позиції, що культивувалися за радянських часів у цієї категорії населення.
