У Запоріжжі відкрили пам’ятник останньому кошовому отаману Задунайської Січі Йосипу Гладкому. Монумент висотою понад п’ять метрів у вигляді виконаної з бронзи фігури в російському офіцерському мундирі із запорізькими вусами та оселедцем, встановлено на стилізованому під курган постаменті.
Непростою та неоднозначною особистістю був Йосип Гладкий. Покрученим був і його життєвий шлях, і шлях увічнення його пам’яті. Народився він приблизно 1789 року в заможній селянській родині на Київщині. Батько відкупив його від військової служби, дав ділянку землі, одружив. Але селянське життя не надто смакувало Йосипу, тож він, покинувши дружину з чотирма дітьми, відправився бурлакувати.
Науковцям мало що відомо про його життя в цей період. Відзначають лише два факти, які не прикрашають життєпис Гладкого. Одного разу він увійшов в таку довіру до одного козака, що той відправив його на чолі своєї чумацької валки. Йосип не виправдав довіри. Пропив та прогуляв з шинкарками все довірене йому майно. Відомо також, що він спробував оженитися, приховавши свій сімейний стан.
Після невдалої спроби двоєженства Гладкий з’явився на Задунайській Січі. Знову приховавши свій сімейний стан, вступив у козаки. Схоже, що в козацькому житті Гладкий себе знайшов. Відбув кілька військових походів, заслужив повагу товариства — був обраний курінним отаманом. А потім задунайці вибрали його кошовим отаманом. В недобрий час. Бо з його допомогою Росії вдалося знищити Задунайську Січ, котра була хоч і далекою, майже недосяжною, але козацькою альтернативою кріпацтву, насадженому в Україні Петербургом.
В кінці існування Задунайської Січі серед товариства посилилося невдоволення участю козаків в придушенні повстань християнських підданих Туреччини. Почали лунати голоси про повернення в Росію. Та й перспектива воювати зі співвітчизниками не надто радувала задунайців (з квітня 1828 року почалася чергова російська-турецька війна). Цим і скористався російський уряд. Його емісари вступили в зв’язок з кошовим Гладким. Той відрядив на службу до турецького війська якнайбільше козаків, котрі були противниками повернення в Росію. В травні 1928 року Гладкий з купкою своїх прихильників провів в Січі раду, на якій вирішили повернутися в Росію. Захопивши клейноди, похідну церкву, скарбницю та канцелярію, вони перейшли на бік Росії.
Як повідомляють дослідники, всього з Йосипом Гладким на бік Росії перейшло 218 козаків та кілька сотень «райї» (цивільне населення Задунайської Січі).
Йосип Гладкий отримав російські ордени, дворянство, офіцерський чин (у відставку вийшов генерал-майором). Після відставки оселився в Олександрівську (тепер Запоріжжя). Помер від холери.
За його кар’єру життям розплатилися тисячі задунайських козаків, котрих турки вбивали і гноїли в тюрмах за зраду кошового. Була знищена військами Задунайська Січ, а її райя, котрої нараховувалось 10 —15 тисяч, була вирізана.
Непростою була і доля могили колишнього кошового отамана. У 70-х роках минулого століття на старому цвинтарі почали будувати один з корпусів нинішнього Запорізького національного університету. Разом з іншими похованнями будівельники знесли і могилу Йосипа Гладкого. І лише потім похопилися, що вона має історичну цінність. Тому її відновили, накривши гранітною плитою. В 1990-ті роки на ній встановили гранітний хрест.
Спорудження ж нинішнього монументу стало можливим лише завдяки В’ячеславу Богуслаєву. Це дуже заможний запорізький промисловець (ВАТ «Мотор-Січ»), народний депутат України від фракції ПР, Герой України. Він етнічний росіянин, котрий прожив життя в Україні, але про свою Батьківщину ніколи не забував. В політиці завжди виступав прибічником співпраці з Росією, орієнтувався на неї. Одного разу навіть публічно погрожував перенести туди виробництво авіадвигунів зі свого заводу.
І чи варто дивуватися, що людина з такими поглядами за власні кошти встановила пам’ятник Йосипу Гладкому? Поки науковці сперечаються про неоднозначність цієї історичної постаті, монумент буде стояти на території університету. На іншій (території) — пам’ятник Сталіну.
До речі, в Запоріжжі достатньо етнічних українців, котрі ніяк не бідніші за пана Богуслаєва, але як любити власну Батьківщину, свої історичні корені, вони у нього не вчаться. І чи не тому на головному проспекті міста нема пам’ятника Тарасу Шевченку?! Взагалі в місті нема пристойного пам’ятника Кобзарю!
