Шість років тому, в такий же спекотний день перестало битися серце Сергія Володимировича. І хоча майстер в останні роки сильно хворів, ця сумна звістка стала шоком для його колег, друзів і театралів. Адже зі смертю художнього керівника Національного академічного драматичного театру іменi І. Франка було пов’язано цілу добу, яку критики назвали «Ерою Данченка».
Свої театральні університети він пройшов у Львові. У Театрі ім. М. Заньковецької Данченко зібрав «зоряну» команду: Федір Стригун, Богдан Ступка, Лариса Кадирова, Віталій Розстальний, Богдан Козак, Таїсія Литвиненко, Анатолій Хостікоєв та інші. А на львівські прем’єри глядачі приїжджали з багатьох міст колишнього СРСР. 1978 р. Данченко «кинули на прорив до Києва», щоб він дав друге дихання Театрові ім. І. Франка. Він очолив колектив у найскладніший період застою. Франківці «варяга» зустріли дуже насторожено... Але перша його постановка на київській сцені — «Украдене щастя» за Франком — стала тріумфом. Вистави «Ричард III», «Кам’яний гість», «Дядя Ваня», «Енеїда», «Тев’є-Тевель», «Приборкання непокірної», «Король Лір» — ось далеко не повний перелік данченківських робіт, які тепер називають театральною класикою.
— Мистецтво національного театру — це мистецтво великого стилю. Вивіреності та ясності стильових образів, очищених від усього не основного, випадкового. А також відсутність стильового екстремізму, крайнощів і вибухів. Національний театр має бути художнім, і, разом з тим, моральним, духовним камертоном нації, — такі орієнтири поставив С. Данченко і наслідував їх все своє творче життя.
Улюбленими письменниками режисера були Шекспір і Чехов, твори яких він ставив неодноразово не лише на франківській сцені, але й у близькому та далекому зарубіжжі. За виставу «Дядя Ваня» він отримав держпремію. У МХАТі іменi Чехова він поставив «Вишневий сад», де в головній ролі виступила Тетяна Дороніна. «Приборкання непокірної» ставив у Польщі (драматичний театр м. Бєльська-Бяла) і в Києві, «Ричарда III» у Львівському театрі ім. М. Заньковецької, а на франківській сцені —«Короля Ліра». Сергій Володимирович любив класику. З усмішкою він цитував Пітера Брука: «Хочеш мати нещастя на свою голову — візьми шедевр, чим більше заглиблюєшся в текст, тим більше одне чіпляє за собою інше...»
Те, що Театр ім. І. Франка став справжнім домом для акторів, багато в чому заслуга Данченка. В останні роки, незважаючи на нездоров’я, навіть перебуваючи в лікарні, він продовжував жити інтересами колективу. Останніми роботами майстра стали комедії «За двома зайцями» та «Пігмаліон», які й нині є в репертуарі театру і користуються незмінним глядацьким успіхом... 34 роки творчі долі Богдана Ступки та Сергія Данченка були пов’язанi, і саме Богданові Сильвестровичу довелося підхопити франківський прапор, зваливши на свої плечі театральний вантаж, як художнього керівника театру...
У день, коли ховали Сергія Володимировича, після двомісячної виснажливої спеки пішов дощ, а поруч із театром несподівано вдруге зацвів каштан. На могилі звучала його улюблена пісня «Сиреневый туман»...
