Над цим питанням столична публіка мала можливість розмірковувати минулими вихідними на виставі московського театру «Ленком» «Tout Paye, или Все оплачено» Ів Жаміака.
Проте поставлена естонським режисером Ельмо Нюганеном у керованому Марком Захаровим театрі французька комедія на роздуми провокує лише найбільш непоправних, найбільш прискiпливих шукачів істини. Не «отруєних» же пошуком відповідей на прокляті питання глядачів вона просто веселить.
Випробувану на сценічну міцність ще радянським театром п’єсу Ів Жаміака у вісімдесяті роки було надруковано за назвою «Мсье Амилькар платит» у часописі «Современная драматургия», і, ставши доступною вічно голодними на касовий репертуар театральним директорам, вона розважала нашу нерозбещену доброю комедією публіку. Радянська цензура віддала перевагу саме цій п’єсі популярного у себе на батьківщині Жаміака, оскільки вона при бажанні могла послужити добрим підручним матеріалом для критики «їх нравів». Сюжет «Мсье Амилькар платит» будується навколо авантюрної, шаленої ідеї головного героя, який втратив віру у справжнє кохання та дружбу циніка, купити душевний комфорт. Для чого він і пропонує випадковим людям за величезні гроші зображати його дружину, дочку та друга, які його люблять. Включивши до репертуару комедію Жаміака, кмітливий керівник театру одним махом домагався того, що й партійні цензори були задоволені, й глядачі були ситі.
Сьогодні ж драматургічна колізія «Все оплачено» якнайкраще відбиває наші нові звичаї. Упевненість зіграного Олегом Янковським багатія Олександра Амальріка в тому, що «все продається», притаманна, за зауваженням найнятої ним на роль дружини акторки Елеонори (Інна Чурікова), перекупникам, перетворилася на життєве кредо багатьох наших співвітчизників. Саме ж речення «Все продається!» стало для пострадянських нуворишів символом їхньої нової віри. Не є таємницею, що саме ця буржуазна публіка, яка не без задоволення відвідує театр для перетравлення дорогої вечері, в основному й заповнює зали на подібного роду комедіях. Театр, який перестав соромитися своєї заангажованості «новими» всіх мастей і національностей і не приховує, що із задоволенням служить тепер ситому, не обтяженому роздумами про сенс життя глядачеві. Сам театр сьогодні також хоче бути ситим.
У виставі «Ленкому» окрім вже названих улюбленців публіки зайнятий також і Олександр Збруєв, який грає роль Леона, сурогатного друга, який вирішив купити почуття мсьє Амількара. Героїня Наталі Щукіної, яка прийшла до багатого будинку з панелі, зображає дочку, а Маргарита Струнова з’являється на сцені в ролі тещі, з якою багатий пан і не мав наміру укладати контракт. Не включені до сценарію свого домашнього щастя теща та коханий «дочки» виникають у домі Амількара завдяки тому, що справжні почуття, як цього і варто було чекати, перемагають почуття, суворо регламентовані господарем, який замовляє всю цю «музику» родинних стосунків. Він настільки проникся щирістю куплених домочадців, які його полюбили, що мало не застрелився в фіналі. Однак перемогли любов, дружба та бажання театру не псувати настрій публіці.
Публіка ж наша авансом роздавала свої оплески улюбленим акторам ще до того, як вони встигали вимовити першу репліку. Акторам, режисерові та драматургові, який здобрив свою п’єсу дотепами й філософськими сентенціями, аплодували також за ходом усієї вистави. А в фіналі шанувальник ні з ким незрівнянної Інни Чурикової вийшов на сцену з букетом розкішних троянд і став перед акторкою на одне коліно, зробивши нас свідками торжества таланту, що вміє облагородити навіть буржуазний театр.
