Географія має дивну властивість; вона наповнена спокусами. Виставку «Знайдені речі. Нове мистецтво України», що відкрилася в столичному Центрі сучасного мистецтва (ЦСМ), так і тягне назвати тривіально-журналістськи — «одеський десант» або «південна експансія». Що неминуче обернулося б помилкою — адже, відверто кажучи, у цій експозиції немає нічого специфічно «одеського», крім місця проживання більшості учасників. Потрібно похвалити Центри сучасного мистецтва, розкидані по Україні, за стійкість у проведенні художньої лінії: одеська спілка експериментаторів, що називається, в курсі всіх наймодніших ідеологем і технологій. Тому й приморський актуальний арт-продукт за суттю космополітичний і принципово не відрізняється від київського.
Стертості географічних прив’язок вторувала й відсутність персоналій. Ні, звичайно, одесити Мирослав Кульчицький, Андрій Москвичов, Борис Годжулов, Олексій Каташинський, Віктор Маляренко, Вадим Чекорський, кияни Ілля Чичкан і Кирило Проценко — бувалі й успішні діячі галерейного руху, кожний зі своїм ім’ям і вдачею. Але на таких презентаціях, де замість звичних полотен і статуй муркочуть монітори і клацають процесори, поблискують фотографії і вищать фонограми, важливе не чиє- небудь самовираження, а горезвісна «концепція», найчіткіше викладена в назві.
Саме знайденість, випадковість художніх артефактів впорядникам і вдалося передати. Серії фотографій, немов врозкид висмикані iз сімейних альбомів; розмиті, у багато разів збільшені кадри з поганих копій зарубіжних фільмів; бездоганно закільцьовані відеофрагменти, геть чисто позбавлені будь-якої драматургії чи сюжету, величезні полотна, що стікають отруйними блискітками й бензиновими фарбами — все це справді породжувало відчуття випадковості, необов’язковості своєї присутності в галереї, в експозиційному просторі як такому. Саме в майстерному знищенні найменшого натяку на своєрідність й індивідуальність, в найцілковитішій відсутності яскравих сплесків, осяянь переконливі «Знайдені речі». Звідси — і послання, цілковито негативне, руйнівне за своєю суттю. Немає окремих імен — експонати немов виконані одними й тими ж руками. Більше того, немає вже й самих художників — все показуване справляє враження чисто механічної роботи, зробленої яким-небудь техніком з обслуги ЦСМ, що кілька годин посидів за комп’ютером. І, нарешті, немає й самого мистецтва — бо в цьому відході відходів, у цьому витягу з маскульту немає нічого, що можна було б забезпечити самостійною художньою цінністю.
І тому, iз цієї стертості, сміттєвості, iз цієї купи невідомо де і ким знайдених фрагментів і виростає вельми цілісний образ. Адже, за великим рахунком, саме так і дивиться на світ та мистецтво, низьке, чи високе — сучасна людина: похапцем, крізь запилений монітор, мигцем по телевізору, iз вікна автомобіля, жуючи бутерброд. Навіть дієслово «дивитися» не підходить — а саме знаходить, нічого не прагнучи знайти. Просто хапає на льоту те, що трапляється в сміттєвому вітрі цивілізації.
Якщо пощастить — знаходить щось більш-менш цікаве. Забуває так само швидко.
Сумна картина.
