Наталя працювала акушеркою в одній із вінницьких лікарень. Виховувала сина-школяра та, як поширено серед медиків, була донором. Про ВІЛ їй сказали, коли вона прийшла на вісімдесяту здачу крові.
«Донори — це єдина категорія, яка обстежується на ВІЛ без попередньої згоди та в обов’язковому порядку, — розповідає заступник головного лікаря з профілактичної роботи та епідем-моніторингу Вінницького обласного центру профілактики та боротьби зі СНІДом Ігор Матковський, — решту, навіть групу ризику (наркомани, повії), перевіряти на ВІЛ нереально. Аналіз на ВІЛ за теперішнім законодавством можна робити тільки за згоди особи та за умови повної анонімності».
Неможливість у існуючому правовому полі обстежити на ВІЛ більшу кількість людей дуже турбує медиків Центру. Адже, як дослідив І. Матковський за показниками свого та інших міст України, нині інфікованість серед повій — від 30 до 60 відсотків. Їхніми послугами, як правило, користуються благопристойні, забезпечені чоловіки. Серед них найбільш вразлива вікова група — 30 — 39 років, серед жінок — 20 — 29. СНІД молодшає та з вузької групи ризику переходить на широкий загал саме статевим шляхом, на який на Вінниччині припадає 35 відсотків зараження. «Якщо за 11 місяців минулого року в Україні взято на облік майже 9 тис. ВІЛ-інфікованих, то в цьому році цей показник, напевно, значно виросте. І це тільки серед тих, хто добровільно виявив бажання перевіритись, а потім стати на облік», — наголошує заступник головного лікаря.
У минулому році у Вінницькому центрі пройшли обстеження на 11 тис. більше громадян, ніж в попередньому. Позитивний результат на ВІЛ показали 237 аналізів — на обліку залишились тільки 172 чоловіки. Решта пішли й не повернулись.
Торік двоє вінничан, хворих на СНІД, наклали на себе руки. А перша реакція на повідомлення про наявність інфекції — «зі мною це не могло статись». А статись може з будь- ким. Бо як показує практика, хоч донорів і тестують на ВІЛ без їхньої згоди, але не така вже й безпечна їхня кров, як того хотілося б. За півроку до виявлення ВІЛ Наталі зробили сім переливань. Вона каже, що пізніше з’ясувалось, що якась невідома особа здала кров за чужим паспортом і зникла безслідно. Можливо, що саме від неї заразилась Наталя. Хоча вона не виключає, що інфікувалась на роботі. Тепер це не так суттєво. Головне, що вона справилась з цим. У одній з газет свого часу з’явилось незвичайне оголошення. ВІЛ-інфікована жінка шукала такого ж чоловіка.
Листів було більше сотні, але жодний з адресатів не став Наталиним супутником. Вона вийшла заміж за чоловіка, який приїхав з іншого міста на таксі й сказав: «Я забираю тебе до себе і одружуюсь з тобою»... Згодом Микола й Наталя переїхали до Вінниці. Зараз вони на базі Вінницького обласного центру профілактики та боротьби зі СНІДом готують документи для реєстрації громадського об’єднання ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД. Подібні організації вже створені в кількох регіонах. Є й інтернет-мережа.
«Ніхто так не зрозуміє інфікованого ВІЛ, як такий же, як він, — пояснює Микола. — Це треба реально пережити. Відчути весь жах проблеми. Я впевнений, що у Вінниці, як і в інших містах України, є люди, що просто дуріють від безвиході. Не знають, що робити далі... Хотіли б поговорити з подібними на нас».
Людина знає, як вона ставилась до ВІЛ-інфікованих, і усвідомлює, що й до неї буде таке ж ставлення. Друзі покидають відразу. Коли в Наталиному мікрорайоні дізнались, що у неї ВІЛ (хоч як би хотів, але шило в мішку не втаїш), їй навіть не продавали в магазині хліб. Сумний наслідок абсолютної необізнаності громадян. Працівники Центру анонімно, в школах та училищах, опитали 5300 підлітків від 12 до 17 років: це пік сексуальної активності, за яким настає час проб та помилок. 18 — 25 років — найбільш реальний вік, у якому найближчим часом буде інфікуватись молодь саме статевим шляхом. 30 відсотків опитаних, підсумовує Ігор Матковський, про те, як заразитись і захиститись від ВІЛ, не знають нічого...
«У Вінниці ми опитали 3 тис. підлітків, решту — в районах, — продовжує Ігор Анатолійович. — Якщо в місті більш- менш орієнтуються, то в районах майже повний нуль. Я вже не говорю про села. Останнім часом там прогресують венеричні хвороби. Якщо, скажімо, в селі у когось виявляється сифіліс, то так і знай, що там є ще чоловік двадцять таких хворих з різних соціальних і вікових груп. Навіть якби в селах продавали презервативи, то де в селян гроші їх купувати? Взагалі про це смішно говорити, знаючи, що стан сп’яніння став нормальним для сільської молоді. Роботи немає, віра в майбутнє відсутня. Повний розпач і самогон. Можливо, це смішно на сьогодні, але я за те, щоб статеві стосунки були тільки в шлюбі».
Якщо ж сталося те, що сталося, лікарі Центру радять не замикатися в собі та своій проблемі, а стати у них на облік. При Центрі працюють лікарі всіх профілів, які обслуговують ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД. Вони підтримають і допоможуть адаптуватися до нового способу життя.
«Подивіться на закон про запобігання захворюваності на СНІД та соціальний захист таких, як ми, — обурюється Микола, — нічого ж реально не виконується. І взагалі, приймаючи його, хоча б порадилися з одним із нас. Я вже не кажу про ставлення в державних структурах до нас і цієї проблеми».
«ВІЛ-інфіковані такі ж люди, як і всі ми, — каже Ігор Матковський, — від інших відрізняються лише тим, що у них є вірус, а у решти нема. Адже ВІЛ не плигає ні з вух, ні з очей інфікованого, він не передається, як, наприклад, туберкульоз у громадському транспорті. Із ВІЛ можна прожити довше, ніж, наприклад, з раком».
«Скільки живуть із ВІЛ та СНІДом?» — про це Ігоря Матковського часто запитують студенти ПТУ, училищ та старшокласники під час зустрічей. У відповідь він наводить приклад про цеглину, котра невідомо коли й кому може впасти на голову.
А Микола говорить інакше:
«Ми зараз живемо з дружиною поблизу цвинтаря. У нас два пса. Їм треба десь гуляти. Отак ідемо з дружиною й бачимо дати народження та смерті на останніх похованнях. Я зі своїм вірусом вже багато кого пережив».
«Просто ми оптимісти, — продовжує Наталя. — Зрештою, всі народжені колись помруть. А насправді ми просто живемо. Дбаємо одне про одного і навіть забуваємо, що у нас ВІЛ. Ми про нього між собою ніколи не говоримо».
Втім, недавно їм про це знову нагадали. На одній з останніх акцій Центру ВІЛ-інфіковане подружжя виступило перед громадськістю, а місцеві газети «обсмоктали» цей факт. У них знову почались проблеми. Знайомі при зустрічі перестали подавати Миколі руку, а на роботі зробили все, щоб звільнити.
«Мені байдуже, скільки людей знають про мою ситуацію, п’ять, десять чи вся Вінниця, — каже Микола, — від цього нічого не зміниться: в мене не зникне ВІЛ і вдруге не з’явиться, але від необізнаності людей страждають наші родичі. До наших батьків, коли дізнаються про нас, також ставляться як до інфікованих. І це все через дезінформацію. Немає об’єктивності про ВІЛ. Або все чорне й страшне, або біле, прямо мало не як прекрасно, що є ВІЛ. Ми ж нормальні люди. Повноцінна середньостатистична сім’я. І в нас буде дитина».
Наталка на восьмому місяці вагітності. І батьки, й працівники Центру сподіваються, що маля буде здорове. «Якщо ВІЛ інфікована мама приймає препарати, а вони безкоштовнідля всіх, хто зареєстрований у нашому Центрі, то дитина буде здоровою. У нас вже є приклад, зараз побачите»,— пожвавішав Ігор Анатолійович.
У кімнаті для тренінгів саме проходило заняття. Ми ще не дійшли, як двері прочинились і з них визирнула курчава голівка. Катрусі півтора рочку. ЇЇ мама — молода жінка, яка вчасно звернулась у Центр і знайшла тут підтримку, нових друзів і сили жити.
«Ми вже знімаємо нашу Катрусю з обліку, — продовжує І. Матковський, — прислали результати останніх аналізів з Києва. ВІЛ не знайдено».
