Прагнення до Європи у повоєнних Солонців Ужгородського району на Закарпатті було цілком природнім, родинним. Адже хмільні радянські майори розділили село надвоє... державним кордоном. Одні Солонці стали українськими, інші — словацькими. Хоча село взагалі-то угорське. Коктейль національностей — вічна тема прикордонних регіонів. Для Закарпаття така суміш звична. Але трохи зайвий цей кордон... Утім, у Європу вже дивитися можна. Хай не Берлінська стіна, але добрячий височенний паркан із 1945 відділяв братів від сестер, батьків від дітей. Тільки докричатися деколи могли. Зараз — прогрес. Ні, возз’єднання не відбулося. Натомість глухого паркану поставили залізні труби з сигналізацією, проклали контрольно-слідову смугу, натягнули дзвінкий колючий дріт. Нині своїх можна побачити. У старих Ержіки та Йосипа Іванів одружувалися недавно закордонні родичі, викликали до дроту своїх діда й бабку, показали внукову наречену. За кордоном цокалися келихами, а Івани стояли і плакали.
Європейськість приємно вдарила своєю граматикою по... місцевій географії. Солонці стали Селменцями. Малими. Великі Селменці — в Словацькій Республіці.
«Ситуація значно погіршала в порівнянні з радянським часом, у якому політика ставилася вище гуманістичних цінностей, — вважає член правління Товариства угорської інтелігенції Закарпаття, заступник голови Ужгородської організації угорців Ужанщини Іштван Туровцій. — При Горбачові з’явився спрощений перехід за вкладками до паспортів, а тепер треба долари на візу. А в Селменцях тільки зелені бур’яни на занедбаних сотках, а «зелені» в кишенях не водяться. Де взяти на місячну візу 35 доларів? А ще ж дорога в один бік — 25 доларів. Місцина ця, скажу вам, ніби заклята».
«Тут ми викопали культове місце, де спалювали покійників у другому—третьому століттях нашої ери, — вступає до розмови археолог, професор Ужгородського національного університету, член Румунської АН Едуард Балагурі. — Проводив розкопки професор В’ячеслав Котигорошко. Люди там, хоч і старі, але голосисті, бо постійно кричать із однієї держави в іншу, ведуть свого роду вокальний обмін інформацією. Та, якщо серйозно, вважаю, що це принижує гідність людей. Відповідальних за створення таких прецедентів політиків (типу Бенеша, Сталіна) треба жорстоко карати за вселюдськими міжнародними законами. Всі прикордонні проблеми мали би врахуватись і при нинішньому приєднанні до ЄС. Селменці ж — одна, за гуманістичною значущістю, територія зі спільними раніше землями, із родинними зв’язками. Та ні українська, ні словацька сторони не врегулювали цей розділ законодавчими актами. Така ж проблема — Велика (Україна) і Мала (Угорщина) Паладь у Виноградівському районі. В Румунії знаходиться Малий Бичків, на нашому боці — Великий Бичків. Більший закарпатський райцентр Тячево знаходиться в нас. Він відділений українсько-румунським кордоном від Малого Тячева. Тут і не докричишся до своїх родичів через широку гірську ріку Тиса. А міст як підірвали під час війни — так і до цього часу лише залишки опор стирчать. До такого «нелюдського» підходу призвів Тріанонський мирний договір (1919 р.) після Першої світової війни, коли Австро-Угорщину роздробили, не думаючи про національні, родинні ознаки. Ці процеси диктували Америка та Франція після виграшу війни. Це і стало дещо алогічною базою для проведення сучасних кордонів Закарпаття з Європою. Через це й радянські офіцери заплутались і поділили надвоє населені пункти. В усьому винні політики, а покараним стає народ. США експресивно звинувачували, якщо брати ближче до сучасності, політиків Югославії, а бомбили ж потім народ, ні в чому не винний перед дядечком Семом».
Заступник голови Ужгородських райради і райдержадміністрації з організаційних і кадрових питань Наталія Сейковська познайомила з головою Паладь-Комаровецької сільради Йосипом Іларом. До цієї сільради належать і Малі Селменці. Тут, за свідченням сільського голови, є 83 будинки. 84-й колись почав будувати Іштван Митро, але безперспективність тутешнього буття спонукала до виїзду його з родиною на постійне проживання до Угорщини. Село більше не будується. Бажання до розбудови вбивали з 1945 року. Зводити нові будівлі, оскільки село примикає до держкордону, в радянський час просто суворо забороняли. З перебудовою Михайла Горбачова подібне вже дозволялось, роздали всім ділянки, але тільки затятий селменчанин, згаданий вище І. Митро, пішов на це, а потім «обламався». Нема перспективи! До села веде не шлях, а подобина дороги, по якій ми проїхали на військовому бронетранспортері. З сусідніх Паладь-Комарівців «автобус у цивілізацію», як кажуть місцеві жителі, ходить лише в суботу та неділю. Під цивілізацією розуміють прикордонне місто Чоп у тому ж Ужгородському районі. В основному в Малих Селменцях засоби для існування отримують від натурального господарства — з присадибних ділянок. Десь виїжджати на заробітки, як робили раніше молоді селяни, літнє місцеве населення не може. Здоров’я вже не те. Молоді ще рахуються на проживанні в селі. Деякі. Але всі постійно трудяться в Чопі, Мукачеві, Ужгороді і приїжджають хіба раз на місяць допомогти з городами старшим. Та й «молоді», втім, уже в літах. До таких належить, приміром, Габрієла Євчак. Їй за 50. Виїхала спершу до Ужгорода, а нині на постійному проживанні в Угорщині — передмісті міста Ніредьгаза.
«Там у мене значно більше звичайних людських прав, — говорить вона. — Принаймні завжди в силах з’їздити до Словаччини в село Великі Селменці. Бо пам’ятаю почуття болю і приниження, коли раптово померла моя мама, а я була за громадянством українкою. Тільки через колючий дріт ми змогли побачити, як виносили в останню путь труну зі старенькою. Стояли й плакали. Ніби близькі, але водночас — такі далекі. Найгірше, що було вбите почуття єдності, колись цілісного села. Родичі почали роз’їжджатися. І на українській стороні, й на словацькій, де одні, кажучи про наших Євчаків, проживають у Капушанах, а інші — в Кошицях».
...Хто провів свій вік на колгоспній землі в Солонцях—Селменцях, отримав на схилі літ солідний земляний пай — 3,9 га. Проте ні техніки, ні рук на нього вже не вистачає. Тому здають в оренду або в КСП Паладь-Комаровців, або в колективне сільгосппідприємство села Галоч, яке очолює Ласло Лакатош. А першим керує Йосип Мацков. Лакатошу, вважають селяни, здавати землі в оренду вигідніше. Минулоріч за здані 3,9 га він заплатив по 9 центнерів зерна кожному. Для малохлібного Закарпаття — це серйозна «мірка».
«Після введення візового режиму, входження Словацької Республіки до ЄС ніхто з нашого села не зміг з’їздити у Великі Селменці, — скрушається пенсіонер Барнабаш Адам. — Знову залишається одне: в суботу, неділю чи на якесь свято гукати до своїх. Деколи аж захрипнеш. Особливо, коли весілля в Словаччині. В нас уже такого нема — всі старі».
Втім, оптимізму не втрачають. Б. Адам сказав, що село збираються своїми силами, при деякій допомозі райдержадміністрації, газифікувати. Може зроблять ще одну телефонну лінію. Бо зараз тільки один із села може телефонувати на «велику землю», другий має чекати закінчення його розмови, бо лінія блокується. Про переговори «з Європою», через телекомунікацію, говорити зайве. Тут, як уже зазначалося, процвітає усна народна творчість, розділена не великою відстанню, а міждержавним колючим дротом.
