Чи у глави нашої держави іміджмейкери погані, чи він ігнорує їхні поради, але його присутність на ІV з’їзді фахівців з соціальної медицини та організації охорони здоров’я України, що пройшов наприкінці минулого тижня в Житомирі, традиційно звелась до нудного монологу, який на цей раз тривав майже дві години. Десь із половини промови, третину якої склали пасажі про внутрішньополітичне становище в країні, Президента слухали вже неуважно. Після неї, не заслухавши жодної доповіді, Віктор Ющенко відразу залишив зібрання. Дехто з учасників з’їзду зреагував на це іронічно і в розмовах між собою зауважував, що спілкування вийшло одностороннім. Тим не менше, зовсім як за радянських часів, промовці, які виступали з трибуни, не втомлювалися стверджувати, що оцінки Президента є вельми глибокими, а настанови мають для галузі програмний характер. Хоча вказівки на високу смертність в Україні, необхідність у цьому зв’язку зміни способу життя широких прошарків наших співгромадян, значимість первинної медицини, необхідність впровадження страхової медицини, які прозвучали з вуст Віктора Ющенка, навряд чи можна назвати чимось новим. Не є оригінальними і дві його ключові тези — про те, що збільшення фінансування галузі має відбуватися в узгодженні з її реформуванням, і що це реформування має початися з раціоналізації структури і з вирішенням питання, як з медичних закладів, підпорядкованих зараз 18-ти міністерствам, побудувати єдину систему. Щоправда Президент не сказав (а це є головною проблемою), яким чином можна зацікавити різні міністерства погодитись на подібні пертурбації, бо цілком очевидно, що в разі їхнього спротиву провести реорганізацію не вдасться.
Загалом, хоч як це дивно, на з’їзді мало говорили про впровадження страхової медицини, хоча ця тема донедавна була «фішкою» розмов на всіх владних рівнях щодо реформ у галузі. Міністр охорони здоров’я Василь Князевич (один із небагатьох, хто, крім Президента, її торкнувся) на підсумковому зібранні сказав, і, думається, дуже слушно, що такий спосіб фінансування тягне за собою відповідальність лікарів. На запитання «Дня», які є шанси досягнути реального просування в боротьбі з найбільш важкими недугами, такими, як онкозахворювання, СНІД, туберкульоз, він наголосив, зокрема, що можна очікувати поліпшення в напрямі виконання цільової програми в галузі онкології, розрахованої на чотири роки, згідно з якою з державного бюджету щорічно виділяється близько 2 млрд. грн. У парламенті також пройшов перше читання законопроект із боротьби з ВІЛ-СНІДом, а державна програма щодо боротьби із туберкульозом діє. Ситуація з цією хворобою, вважає міністр, стабілізувалася. Хоча з’явилися інші складні моменти, зокрема, рецидиви після лікування, а ще туберкульоз починає поєднуватись у хворих із СНІДом, внаслідок чого вони швидко «згорають». Проблемою є також спонукання до лікування тих, хто не хоче лікуватися. Щодо ВІЛ-СНІДу, зараз концентруються зусилля на виявленні носіїв вірусу і хворих, до боротьби із цією хворобою залучаються різноманітні міжнародні організації. А за місяць з цього приводу має відбутися масштабна нарада у Президента. Хоча, зі слів міністра, в умовах нинішньої фінансової кризи справа ускладниться тим, що лікарям, які займаються лікуванням хворих на СНІД і туберкульоз, можливо, не вдасться підвищити заробітну плату з 1 грудня нинішнього року, як намічалося.
Професор Тернопільського державного медичного університету ім. Івана Горбачевського Олександр Голяченко на засіданні секції «Громадське здоров’я» обстоював тезу, що українська охорона здоров’я мертва. За його словами, система медичної служби в Україні реєструє хвороби, але не впливає на них позитивно. Як приклад він навів становище із серцево-судинними захворюваннями, від яких вмирає 58% української людності, і з 1990 року до останніх років смертність від них підвищилась на 54%. В той час як у США з 1950 року смертність від таких хвороб знизили на 60%, що склало 78% усього зниження даного показника. За його висновком, позитивний зв’язок між збільшенням забезпеченості нашої країни місцями в лікарнях, лікарями, в тому числі сімейними, дільничними, і зниженням показника смертності населення від серцево-судинних захворювань, тієї ж гіпертензії, спостерігається, але дуже слабкий. Його рецепт — забезпечити фінансування галузі на 2009 рік у сумі не 32 млрд. грн., як зараз, тобто близько 3% валового внутрішнього продукту, а на рівні рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я, які передбачають виділення на медицину не менше 6,5% ВВП. Нижче цього показника, каже професор, система охорони здоров’я нежиттєздатна, і в наших умовах він відповідає сумі 65 млрд. грн. на рік. А бажаний максимум має бути на рівні 100 млрд. грн., тобто узгоджуватися із законодавством України про охорону здоров’я. Кошти на це має забезпечити повна монополізація державою виробництва та продажу алкогольних і тютюнових виробів і введення податку на власність. А ще професор вважає (і, мабуть, справедливо), що у нас всередині державної і комунальної медицини фактично створили приватну. Отже, для створення реальної конкуренції конче необхідно їх розділити, в тому числі передавши безкоштовно у приватну власність частину приміщень і обладнання державної та комунальної власності.
На жаль, проект резолюції з’їзду виглядав набором несистематизованих положень і рекомендацій з малим ступенем конкретизації як щодо змісту, так і термінів впровадження. Щоправда, міністр доручив доопрацювати резолюцію з максимальним врахуванням усіх пропозицій. Під кінець була створена Асоціація організаторів охорони здоров’я, тобто фактично топ-менеджерів галузі. Залишається сподіватися, що ми невдовзі відчуємо користь як від з’їзду, так і від прийнятих на ньому рішень. Бо навіщо тоді було його збирати?
