За словами автора, «це новий твір зі старою музикою, і вийшов не стільки мій балет, скільки вистава хореографа Олега Ніколаєва». Сам твір був написаний ще на початку 1980-х і вперше був поставлений на київській сцені (балетмейстер — Анатолій Шекера, диригент — Стефан Турчак). Судячи з відгуків, він став найяскравішою подією в рамках святкування 1500-літнього ювілею Києва. Втім, були і «стріли» — найбільше рецензенти критикували лібретиста Юрія Ільєнка «за вільну інтерпретацію історії». Нагадаємо, центральна інтрига сюжету пов’язана з любовним трикутником: Ольга вийшла за Ігоря попри свою волю, а її коханим був простолюдин Рус, а тому незрозумілим лишався мотив жорстокої помсти Ольги за смерть чоловіка...
І от майже через 30 років за «Княгиню Ольгу» взялися у Дніпропетровську, і це здивувало, бо ще 7—10 років тому справи театру йшли кепсько. У балетах не було кому танцювати, а сольні партії виконували діти, учні хореографічної школи (кращі випускники виїжджали працювати за кордон). Театр у місті практично нікому не був потрібен, та й традиції ходити на балетні та оперні вистави немає (сучасний Дніпропетровський театр існує якихось тридцять п’ять років). Останнім часом, на відміну, скажімо, від Одеської опери з його скандалами і судами, Дніпропетровський театр не фігурував ні в яких розмовах столичних меломанів. Виявляється, тут змінилося керівництво, і театр не просто запрацював (за кількістю прем’єр упродовж сезону Національній опері України до нього далеко), в нього з’явилися свої «зірки», публіка, реклама і навіть фахова критика. Найголовніше, нині в театрі є достойна команда людей, які усвідомлюють, за що взялися.
Про нового балетмейстера Олега Ніколаєва директор театру може говорити годинами. Випускник Саратовського хореографічного училища та «ГІТІСа» у Дніпропетровську працює другий рік. До цього Олег Ніколаєв пройшов практику в Москві, співпрацював із класичними та естрадними виконавцями. У хореографічний театр Ніколаєв може перетворити будь-який матеріал. Так, наприклад, вечір романсів перетворився у балетну програму, а оскільки тема стосувалася Другої світової війни, то хореограф придумав вражаючий танець на милицях («Це танго у червні...»); а у хореографічній версії «Карміни Бурани» Орфа балетмейстер змусив танцювати навіть хор...
Тому балетомани з нетерпінням чекали на прем’єру. Три місяці йшли репетиції балету «Княгиня Ольга». Хореограф Ніколаєв відмовився від лібрето Ільєнка, попереставляв музичні номери, використав фрагменти з балету «Вікінги» та хорових творів Станковича. Центральна ідея спектаклю пов’язана з чудодійним світоглядним перетворенням Ольги — конфліктним зіткненням язичництва та християнства і, врешті, перемогою останнього. На рівні декорацій (художниця — Дарія Біла) цей конфлікт показано дещо прямолінійно. Вже у першій сцені «Івана Купала» замість очікуваного буйства природи (згідно лібрето), перед очима глядачів постає у напівтемряві туманно-загадкова місцевість, немовби підземне царство, де ховається гріховність людського роду. Натомість, коли показано «Візантію», то це — залитий світлом простір на фоні куполу Святої Софії, що невипадково нагадує око, адже за історичними переказами, саме під час богослужіння Ольга остаточно змінює свої язичницькі погляди на християнські. Нарешті, буквально вирішений фінал, що став апофеозом утвердження християнської ідеї: Ольга, тримаючи на руках онука Володимира, дублює хрестоподібну ікону Богоматері з дитям, центральну картинку спектаклю.
Але є один вражаючий момент: кульмінацією балету стало хрещення Ольги — урочисто-вповільнені рухи у супроводі хору a capella (звучить фрагмент із Псалмів Станковича), і певне заціпеніння... Ця сцена настільки стилістично і темпово контрастна, у порівнянні з попереднім динамічним розгортанням подій, експресією музичного матеріалу, що виникає ефект тотального перевороту, зламу, мимоволі напрошується асоціація з образом «фаворського світла». І це — найвдаліша метафора спектаклю.
Хореографічне рішення спектаклю модерним не назвеш, але, разом з тим, воно позбавлене балетних штампів. Образ княгині Ольги виконувала юна балерина Олена Печенюк — її героїня вийшла ніжною, але уперто-рішучою. А Дмитро Омельченко в ролі князя Ігоря мужньо вистояв момент, коли його зваблюють заморські красуні (сцена вибору нареченої у князівських палатах). Загалом головні ролі підготували кілька складів танцівників: шість Ольг, чотири Ігоря, п’ять Святославів і два Олеги, то ж типажів може бути багато. На компліменти заслуговує диригент Юрій Пороховник, що домігся від оркестру пристойного звучання такої складної партитури, як музика Євгена Станковича.
Коли вже опустилася завіса і постановники повиходили на сцену, здавалося, всі якось забули про композитора Євгена Станковича, принаймні, ніхто не поспішав його кликати, а сам маестро не рвався виходити, сидів та аплодував, як всі глядачі...
