Близько ста років тому, коли моя рідна Оклахома лише готувалася стати штатом, індіанці, що жили на тогочасних Індіанських територіях, дістали земельні наділи в приватну власність, котра для них раніше не була знаною. Було проведено запобіжні заходи, щоб захистити їхнє право на те, чого вони самі не розуміли, але згодом термін обмежень, котрі не дозволяли їм продавати землю, скінчився; і ціла група підприємців, які відкрито і часто гордо називали себе «grafters»,— спритниками (від англійського «graft» — отримувати що-небудь нечесним шляхом, особливо використовуючи політичні зв’язки), виявила незвичайну винахідливість. Ось для цього одна особливо яскрава ілюстрація. Коли закінчився термін обмежень на продаж землі для однієї з категорій індіанців, до місць, де вони мешкали, було відправлено спеціальний потяг, який привіз їх у моє рідне місто Маскоги. Там для них влаштували величезний бенкет: віскі лилося рікою, сигар було більше, ніж індіанці могли випалити. Внаслідок гулянки її учасники, тобто індіанці, розлучилися зі своєю власністю за справді «королівські» суми — десять доларів кожному, а то й менше. У подальші роки багато хто з них опинився разом зі своїми родинами в цілковитих злиднях.
Беручи до уваги, що в цій країні селяни сімдесят років прожили за умов колгоспно-феодального ладу, існує реальна небезпека того, що i тут може статися щось подібне. Тому законодавче обмеження продажу землі на даний момент не позбавлене сенсу. Багато що залежатиме від того, що станеться з українським селом у найближчі декілька років; чи зможуть його мешканці стати незалежними приватниками з сильним почуттям приватної власності!? Проте, право на продаж і заставу землі є необхідною умовою у тому випадкові, якщо українське сільське господарство коли-небудь прийде до хоча б часткового усвідомлення свого величезного потенціалу. Гірка правда полягає в тому, що в Україні в сільській місцевості мешкає набагато більше людей, ніж це потрібно з господарчого погляду — близько 25% населення, в той час як у США 3% населення, зайнятих у сільському господарстві, перетворили країну з набагато менш родючим грунтом, ніж в Україні, в надпотужну з аграрного погляду державу. Для дуже багатьох людей земля — єдина вічна цінність, якою вони володіють, і єдине забезпечення, яке вони можуть надати під позику, щоб отримати гроші, необхідні для розвитку бізнесу, особливо якщо йдеться про фермерство. Ніхто не дасть їм кредиту, якщо не знатиме, що в разі його невиплати отримає щось хоча б рівноцінне. Деякі люди при цьому програють, але альтернативи не існує. Наскільки соціально болючим і наскільки успішним буде цей процес, залежатиме від процесу трансформації загалом. Земельний кодекс — це крок у правильному напрямкові, але потрібен цілий ряд кроків для проведення справжньої, а не удаваної реформи, щоб прийняття Земельного кодексу не спричинило катастрофічних наслідків.
