Питання про українське представництво на одному з найпрестижніших європейських форумів contemporary art за десять років незалежності порушувалося неодноразово. Адже на відміну, наприклад, від кассельської «Документи», яка сама запрошує уподобаних митців, участь у Венеції ініціює Міністерство культури країни, що хоче представити своє мистецтво на бієнале. Оскільки до цього часу в Україні contemporary art не зараховували до стратегічних напрямків державної культурної політики, то 49-й форум у Венеції має стати для України першим.
Як заявив журналістам куратор майбутньої національної презентації Юрій Онух, Україна цього разу представлятиме один спецпроект. «Один», бо є сенс «поставити на одного коня», оскільки на збірних виставках, як правило, до пуття не показано жодного з учасників; «спеціальний», бо, щоб прозвучати, Україна має виступити зі справді оригінальним, добре вивіреним жестом, а не з колишніми, обкатаними й розжованими, ідеями. Прізвище художника куратор пообіцяв оголосити до кінця січня.
Поки що в нас є всі шанси прославитися у Венеції як великі оригінали. Тема української національної презентації явно пожвавила першу венеціанську зустріч із приводу бієнале, де представники 50 країн-учасниць монотонно розповідали про стан підготовки та оголошували комісарів та кураторів проектів. Із листом від Леся Танюка, голови Комітету ВР із питань культури та духовності, Ольга Мазаєва та Валентин Раєвський («Нове творче об’єднання») виступили і на прес-конференції, організованій Юрієм Онухом та Євгеном Карасем (відповідно куратором та комісаром національної презентації). Опоненти закидають панові Онуху те, що він не має українського громадянства (Юрій Онух громадянин Канади та Польщі), а також недостатній професіоналізм, наміри нагріти руки за рахунок грошей Сороса та пропонують представити у Венеції власний проект.
Викликає занепокоєння не тільки сам скандал, неминучий, очевидно, в такій делікатній справі, як поїздка на престижний форум за бюджетний кошт, а й те, що у вузькопрофесійній суперечці сторони оперують не лише аргументами, а й заручаються підтримкою урядових та парламентських авторитетів — людей поважних, але не фахових у питанні contemporary art. Звичайно, все можна списати на «хворобу зростання», оскільки технології національної презентації сучасного мистецтва в Україні тільки формуються. Однак не виключено, що скандал, у якому задіяно впливових осіб, призведе до того, що ніхто нікуди не поїде і у Венеції обговорюватимуть не наші мистецькі проекти, а печерно-показове невміння українських кураторів домовлятися.
