Є в Лондоні місце, не схоже на жодну з відомих туристичних пам’яток, однак, як на мене, обов’язкове для відвідування.
Це не палац і не собор, а колишня вугільна електростанція Баттерсі (Battersea) на південному березі Темзи, яка давно вже не діє. Раніше вона живила струмом майже всю столицю, потім її було виведено з експлуатації. Проте незадовго до її остаточного вимкнення 1983 року сталося те, завдяки чому суто промислова будівля стала культурно важливим об’єктом.
1977 року рок-гурт «Пінк Флойд» (Pink Floyd), про який, сподіваюся, чула більшість читачів, випустив альбом «Тварини» (Animals). Цей диск, як і все у «Флойдів», мав концептуальний характер єдиного музично-літературного твору. Музиканти були під сильним враженням від сатиричної повісті Джорджа Оруелла «Товарячий двір», в якій знаменитий англійський антиутопіст зобразив тоталітарне суспільство, де залізною рукою керують партійно згуртовані свині, за порядком стежать опричники-собаки, а народ перетворений на овець та інших мирних тварин.
Роджер Вотерс, автор текстів «Пінк Флойд», створив відповідний цикл пісень про собак, свиней та овець. Для обкладинки нової платівки знайшли блискуче рішення: сфотографоване похмуре громаддя Баттерсі, до однієї з труб якого прив’язано величезну надувну ляльку рожевої свині. Хоч і до того електростанцію використовували для різноманітних зйомок, зокрема у фільмі Хічкока «Саботаж», саме з 1977 року спокійне руйнування для Баттерсі закінчилося.
Цікаво те, що загалом «Тварини» не є найбільшим досягненням гурту. Музичні теми з цього диска використовуються рідко: на тлі таких грандіозних робіт, як попередній «Вам би тут побувати» (1975) і наступна «Стіна» (1979), альбом 1977 року просто загубився. Але обкладинка через надзвичайно вдале композиційне вирішення, схоже, стала популярнішою за сам диск.
Тож для шанувальників «Пінк Флойд» це місце є чимсь подібним до зреалізованого сновидіння, втіленої галюцинації. Я не є винятком: подивився з обох берегів Темзи, як через паркан на бідному південному березі, так і з північного боку, з франтуватої, причепуреної набережної Челсі. Перше враження: в реальності ця будівля ще більша, ніж здавалося — просто циклопічна. У цих засмальцьованих стінах із червоної цегли, здається, міг би сховатися будь-який міфологічний титан; а чотири білі труби, кожна з яких могла правити за добрячий хмарочос, надають усій будівлі особливо нелюдського вигляду. Зловісна велич: чим більше на це дивишся, тим більше воно нагадує монструозну суміш крематорію, зікурату і собору. Можливо, саме такими спорудами міг бути забудований Лондон, якби в ньому переміг із жахливою точністю описаний Оруеллом диктаторський 1984-й.
А так, якщо зробити ще кілька кроків, усе стає набагато прозаїчніше. Із півночі — Челсі з його бадьорими бігунами та приватними доками, з півдня — занепалий ресторан «Герцогиня», котрим невдало керує подружжя японців, цілий парк туристичних автобусів-амфібій та аж ніяк не зловісна сміттєва фабрика. Що ближче підходиш, то більше Баттерсі нагадує звичайну стару цегляну коробку з нудними бетонними кріпленнями всередині. Кажуть, її купили багаті малайзійці. Хочуть перетворити на готель, не змінивши (!) зовнішнього вигляду. Бідолахи туристи.
Так, усі електростанції рівні, але деякі більш рівні, аніж решта.
Готель треба буде назвати, звісно, Pobeda.
