У понедiлок свій пiввіковий ювілей святкуватиме відомий журналіст, д иректор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Воло димир Різун. За професійні та творчі досягнення Володимир Різун був удостоєний Премій імені Тараса Шевченка та імені Івана Франка, є кавалером Ордена Святого рівноапостольного князя Володимира Великого II і III ступенів. «День» зичить Володимировi Володимировичу міцного здоров’я, родинного щастя, довголіття і успіхів на творчі та професійній ниві, а своїм читачам пропонує інтерв’ю з цією, безперечно, цікавою людиною.
— Володимире Володимировичу, з якими проблемами росту зустрічається сучасна українська журналістика?
— Все, що характерно для суспільства, властиве і для журналістики. Наша журналістика — це журналістика молодої демократії, яка перебуває на етапі становлення. Це виявляється у невизначеності основних суспільних категорій. Наприклад, питання свободи й відповідальності. З набуттям незалежності у нас було зроблено крен в абсолютну свободу. Здалося, що можна говорити що завгодно, мовляв, — маю право. І журналісти якось забули про відповідальність. За радянських часів крен було зроблено у відповідальність. Зрештою, я не беруся давати експертну оцінку, скільки зараз відсотків свободи й відповідальності в журналістиці. Днями я мав кілька зустрічей, де ми говорили про журналістику в європейському контексті. І якраз говорили про те, що українська журналістика зараз потягнулася до якості. Раніше нам не вистачало репортерської журналістики, ми відновили її — але й загубили таким чином журналістику якісну, публіцистику, на яку українська школа була багата.
Що таке якісна журналістика? Це журналістика аналітична, художньо-публіцистична журналістика, журналістика коментарів і позицій. Мені здається, що українська журналістика вже починає замислюватися над тим, що їй не вистачає аналітики. Починає замислюватися над тим, що має бути відповідальність, яка ходить поруч зі свободою. Це відповідальність не тільки всередині колективу, перед колегами, а насамперед відповідальність перед суспільством.
— Ви постійно маєте справу зі студентами — то яке обличчя має молода українська журналістика?
— Молоде покоління є, але воно ще має «вбитися в колодочки». Молодість завжди трошки розхристана, але коли професійне покоління виховується на нових засадах, у нього вже ростуть вуса, воно мудрішає і є носієм вічних категорій, але вже на нових, демократичних засадах. В Україні є різношерстні політичні погляди, є діаметрально протилежні точки зору, не завжди засновані на любові до України. У цьому сенсі ми отримуємо на першому курсі не янголяток, а реальний продукт оцього розхристаного суспільства. І формувати молодь в таких суспільних умовах, з якимись романтичними установками, дуже складно.
Ми прекрасно розуміємо, що патріотизм, любов до народу, до людини — це нормальні речі. Але коли з розвалом Союзу ми викидали на смітник усе пов’язане із тоталітаризмом ми викинули й ці важливі речі. А тепер, коли почали їздити на Захід, бачимо, що свою державу прийнято любити. Але нам треба було пройти цей шлях, щоб зрозуміти, що є категорії, які не залежать від режиму. Мені здається, що молодь, яка виростає в незалежній Україні, — це вже більшою мірою ті люди, які знають, що в них є своя рiдна країна, яку потрібно і берегти, і любити. І в такому середовищі стає легше формувати молодь.
— Якi найважливіші речі повинен знати молодий журналіст?
— Насамперед вони повинні знати суто професійні речі, образно кажучи — як тримати мікрофон й диктофон, повинні знати й уміти побудувати текст. Але найголовніше для журналіста — це питання вибору. Попри усі наші заяви, що ми намагаємося більш-менш об’єктивно і повно відтворювати картину дня, пишемо щоденну історію, журналіст завжди стоїть перед вибором — теми, події, героя тощо. У молодих журналістів треба формувати методику вибору — це справді те, що виховується. Це питання культури, совісті й історичної пам’яті.
— Розкажіть, будь ласка, про свої творчі плани.
— Планів багато. Я вже зараз працюю над підручником з теорії масової комунікації. Планую у співавторстві з викладачкою нашого інституту Тетяною Трачук зробити підручник із українського журналістикознавства — це ті курси, які я викладаю. А в жовтні виповнюється п’ять років моїй радіопрограмі «Право на слово». З цієї нагоди хочу видати «Сто найкращих прямих ефірів із Володимиром Різуном». У мене їх уже, звiсно, понад сто, а це будуть розшифровки найцікавіших ефірів. І ще хочу додати до них диск з найкращими записами, фрагментами.
— Що вас найбільше радує в роботі?
— Найбільша радість — те, що ми завжди працюємо з молоддю. Молоде покоління не дає зістаритися. Робота зі студентами — це завжди сходинка на рівень молодого покоління. Його треба намагатися розуміти, бо як тільки викладач відривається від молоді, в нього одразу починається психологічний конфлікт зі студентами. Підтримуючи цей зв’язок ніби сам стаєш молодшим. Я геть не відчуваю, що мені п’ятдесят.
