У грудні 2003 року Лариса Зіновіївна Роднянська була гостем «Дня» (див. № 226 за минулий рік. — Ред. ). Вона любила нашу газету, а ми — її. Це, не перше, інтерв’ю «Дню» було примітне тим, що незадовго до нього Лариса Зіновіївна повернулася до активної роботи після тривалої хвороби. Вона боролася з нею так енергійно, як долала будь-які труднощі — життєві й творчі, наполегливо йдучи до поставленої мети й досягаючи успіхів. На жаль, хворобу їй здолати не вдалося... Але ці місяці, тижні, наповнені приховуваним від усіх болем і при цьому насичені роботою буквально до останніх днів, — урок людської і творчої сили та краси, яких Лариса Зіновіївна дала нам чимало.
Під час згаданого інтерв’ю незмінний керівник студії «Контакт» розповідала нам про свої численні плани. Серед них пригадувала цикл із дев’яти фільмів, до якого мали увійти картини про Сергія Бондарчука, Леоніда Бикова, Івана Кавалерідзе, Олександра Ханжонкова, Леоніда Осику, Стефана Турчака; проект «Пісні на всі часи» та багато іншого. Багато що iз запланованого було зроблено. Частину, сподіватимемося, ще зроблять колеги та друзі, які сьогодні говорять про Ларису Зіновіївну.
Тимур ЗАЛАЄВ, кінодраматург, режисер:
— У страшний період, коли кіно «завалилося», коли всі опустили руки, а держава взагалі відвернулася від кіно, Ляля створила студію «Контакт». У «Контакт» прийшли справжні майстри. Я вже не говорю про те, що вона нікого не залишила без роботи, і ми всі там працювали. За ці роки вона зуміла створити цілу низку приголомшуючих фільмів. Вона була головним редактором, продюсером, директором студії, керувала непросто, але була мозком, серцем і душею «Контакту». Це взагалі був подвиг. Я переконаний, що прийде час, коли в Україні зрозуміють, що вона створила український кінематограф. Найталановитіші люди працювали у неї. Страшно, якщо без неї все зупиниться. Тому що зібрані Лялею люди дуже багато чого ще можуть створити.
Крім того, вона була людиною унікальної душі. Вона мала дуже хороший смак і все розуміла в кіно, домінувала і була найголовнішою. Але всі це сприймали абсолютно нормально й радісно, тому що розуміли, що поки вона є — у всіх буде робота. Вона ніколи не говорила зняти «щось». Якщо навіть замовник просив просту картину, вона відповідала, що у «Контакту» є певна планка, нижче якої працювати не можна. І не треба виправдовуватися тим, що замовник «дурний» — треба зробити йому першокласну картину. Її девізом завжди було: «Картина має бути прекрасною. Хоч що б відбувалося». І, як правило, вона завжди перемагала.
Анатолій БОРСЮК, режисер, телеведучий:
— Дуже важко зараз підібрати слова і сформулювати, що ж я втратив. У мене немає відчуття втрати, тому що розумом я поки не дуже розумію, що її немає. Для мене вона ще жива. Але коли я зрозумію, що її справді немає і вже не буде, то тоді почну відчувати розмір того пролому, який утворився в моєму житті. Хочу я чи ні, але частина мого життя — це Ляля. Разом із нею ми створили «Монологи», «Нічну розмову з жінкою», «Кримінальні історії». Потрібен час для того, аби визначити розмір цієї біди.
Звичайно, вона була з рідкісних людей. Можливо, для багатьох вона була не дуже зручною людиною. Багато її якостей як додавали друзів, так і позбавляли її можливості мати друзів ще більше. Вона була дуже прямою людиною. Все, що думала, те й говорила. Через це з нею часто сперечалися, але вона не боялася наслідків.
Вона була чудовим другом. Я завжди думав: у мене вже наближається старечий вік, і скоро, можливо, виникнуть пов’язані з цим проблеми. Кому в такому разi я зателефоную з проханням про допомогу? Першою на думку завжди спадала Ляля. У її оточенні не було жодної людини, яка б не мала задоволення відчути на собі її абсолютно безкорисливу допомогу та підтримку. Не мати Тереза з її зовнішнім спокоєм — це був вулкан, який дарував тепло, але й міг спалити вщент. Чудова мати і бабуся, яких треба ще пошукати. Все інше тьмяніло перед цими якостями. Не було такої речі, якою вона б не пожертвувала заради сім’ї та близьких. Таких людей, як Ляля, завжди було дуже мало.
Віктор ШКУРІН, режисер:
— Вона завжди була жінкою-вулканом. До останніх днів вона залишалася неймовірно красивою і розумною. Я був у відпустці й зателефонував їй на вихідні — запитати про її самопочуття. Вона коротко розповіла й одразу перейшла на робочі питання. Судячи з тону, я розумів, що ця людина вмирати не збиралася. Здається, те, що трапилося, — якась помилка. Ми домовилися з нею зустрітися у вівторок (сьогодні. — В.Д. ), але ця телефонна розмова стала останньою. Та в пам’яті залишилося багато іншого. Вона — людина неймовірної доброти. Вона могла кричати, шуміти, але ніколи не залишалася байдужою до чужого горя та болю. Це всі й завжди знали. Вона піклувалася про всіх.
Коли говорять, що незамінних людей немає, то я вважаю, що це не про Ларису Зіновіївну Роднянську. Студія «Контакт» — це її нерви, її кров. Вона бурлила в цій діяльності. Я пам’ятаю святкування її ювілею, коли Льоша (Олександр Роднянський. — Ред. ) говорив, що давно пропонував мамі виховувати внуків, але вона відповіла, що не може жити без кіно, і це справді так. Вона дівчиною прийшла в кіно, і це була її стихія. Вона чудово розбиралася в історії кіно. Вона її створювала і фіксувала разом iз нами. Я ще не можу повірити, що її немає. Мені здається, що післязавтра ми ще побачимося і розмовлятимемо «на підвищених тонах». Але розмова закінчиться мирно, і вона скаже: «Не варто жертвувати життям заради кіно». Однак сама вона це зробила.
Владлен КУЗНЄЦОВ, кінодраматург, секретар Спілки кінематографістів:
— Це величезна втрата для співтовариства кінематографістів, тому що у нас по-справжньому мало людей, які серцем і розумом відчувають усі ті болі й негаразди, які зараз відбуваються з кіно в Україні, й намагаються справою виправити ситуацію. Особливо в документальному кіно, якому я присвятив своє життя.
Я знаю Лялю з 1955 року, коли вона була ще зовсім молодою. Все те, що проявлялося в Лялі, грунтується на неймовірно розвиненому почутті материнства (яке, деяким чином, пов’язане з деспотизмом). Саме це почуття дало їй можливість поставити на ноги Льошу, коли пішов із життя його батько. Вона залишилася одна в той час, коли становище було справді важким. Пізніше Льоша з лихвою повернув їй борг, а це означає, що вона його правильно виховала. Пізніше цей «синдром материнства» став причиною того, що для неї стали рідними: «Контакт», кожен режисер, кожен документальний фільм і все документальне кіно, яке вона прагнула підняти як мати. Люди не завжди це розуміли, тому що материнська опіка не завжди здається правильною. Коли діти виростають, то вони говорять: «Мамо, не втручайся. Ми самі знаємо, як нам вчинити». Але її неможливо було змінити. Вона з першої і до останньої хвилини залишалася «мамою». Вся її робота вкладається в слово «мама». Реальна мама — зі своїми позитивами і слабинками. Вона була мамою, на яку завжди можна було покластися і яка готова була, хоч що б трапилося, допомогти. Вона в будь-якому разi чинила так, як чинить мати щодо свого улюбленого чада. А чадами у неї були всі кінематографісти України.
Олег ФІАЛКО, кінорежисер:
— Лариса Роднянська була завзятою кіношницею. Одним із улюблених нею фільмів був «Список Шиндлера». Герой цього фільму рятував простих людей, а вона врятувала від голодної смерті десятки кіношників, організувавши свою студію, забезпечивши роботою талановитих людей різних поколінь. Не кажучи вже про те, що кількох людей вона рятувала від смерті в буквальному розумінні, коли вони були в дуже важкому становищі.
У неї було два полюси — вона або любила, або ненавиділа. Але якщо вона з кимсь конфліктувала, то зазвичай швидко відходила, і примирення мало дивовижно дружній і милосердний характер. Вона була дуже щедрою людиною. Вона стійко тримала перший удар, але ніколи не дозволяла собі отримати другий. І завдяки сукупності цих якостей вона справді була дуже яскравою особистістю.
Микола МАЩЕНКО, кінорежисер:
— Це насправді велика постать в українському кінематографі. Воістину красива і мудра жінка. Завжди усміхнена. З любов’ю до людей жила і, сподіваюсь, залишиться у пам’яті, допоки люди, які її знали, живуть на цьому світі. Десятки років я говорив їй при зустрічі: «Люба Ларочко, здраствуй», і ніколи не думав, що настане така велика біда сказати їй останнє «прощай».
P.S. Смерть Лариси Зіновіївни Роднянської — це й наша особиста втрата. Журналісти «Дня» сумують разом з рідними та близькими Лариси Зіновіївни і висловлюють їм свої щирi співчуття.
