На камерних, немовби затягнутих легким туманом малюнках Ахри домінують саме м’якість, легкість дотику. Це, як правило, процесії або мізансцени («Подорожні», «Нічні прогулянки», «Різдво») майже схематичних, по-своєму чуттєвих персонажів. Вони ніби не від світу сього, відчужені від будь-яких взаємин користі чи завоювання, хоч дуже часто перебувають у обіймах одне одного. Вони здебільшого музикують (графіка Ахри взагалі напрочуд музична) або ведуть один з одним нечутні, але дуже грунтовні бесіди. Причому навіть якщо це ієрогліфічно інтенсивні пастелі циклу «Перетворення», все одно внутрішня розмова відчутна в глибині полотна, в тому художньому просторі, в який хочеться вдивлятися і вслуховуватися знову і знову. І навіть сонце на монотипії «Ранок» — не самодостатнє у своїй всемогутності світило, але добра, вайлувата незграба, що торкається ледь помітних вод iз воістину світанковою делікатністю…
Саме насичена непомітними, неяскравими образами тиша цієї виставки являє її неповторну якість. Ми не одержуємо якоїсь принципово нової інформації — бо в ній немає потреби. Янголи — істоти неінформативні.
