Всі вони, незалежно від статі й віку, схожі одне на одного як близнюки. Однаково ходять — тягнучи ноги, однаково говорять — монотонним плаксиво-агресивним тоном, однаково виглядають — неохайно і занедбано. Вони настирливі, капризні, дивляться нерозуміючим каламутним поглядом і не цікавляться майже нічим, окрім свого стану в цю хвилину. Це поверхове враження про наркоманів, яке виникає у пересічної людини, яка вперше потрапила до наркологічного відділення у службових справах, виявляється, має під собою цілком реальне підгрунтя. «Справді, наші хворі часто мають настільки схожі історії життя та захворювання й поводяться так однаково, що просто дивно, — говорить завідувачка відділення Луганського обласного наркологічного диспансеру Людмила Татарова. — Здається, що хтось написав для них своєрідний згубний сценарій, і вони неухильно його дотримуються!»
Проте сценаріїв існує декілька. Найпоширеніший виглядає так: дитина, яка народилася в неблагополучній родині, часом — з уродженими розумовими та емоційними проблемами, часом — відносно здорова, з дитинства психологічно самотня, оскільки батькам не до неї. Вростання в соціум відбувається складно й неефективно, адекватні життєві установки та етичні критерії формуються погано, а як рідній і такій, що дає захист, віддається перевага компанії однолітків із асоціальною поведінкою. Вживання наркотиків починається природно й непомітно, як невід’ємна частина існування в звичному середовищі. Вже в підлітковому віці починаються проблеми з міліцією. У кращому разі юні наркомани потрапляють до лікаря до судимості за зберігання та збування наркотиків, але частіше — коли слідство призначає експертизу. Інший варіант — вживання наркотиків починається як атрибут богемного життя в студентському середовищі. При цьому цілком благополучні та люблячі батьки роками можуть не помічати поколотих рук, байдужого погляду, дратівливості свого чада. У якийсь момент, проте, стає вже важко визначити, хто з наркоманів був колись студентом, а хто й п’ятьох класів не закінчив. Тоді фахівці говорять про нівелювання особистості — один із основних психологічних симптомів сформованої залежності від наркотиків.
Довгий час у нашій країні на проблему наркоманії особливої уваги не звертали. З алкоголізмом боролися, як уміли — то репресивними заходами, то відкриттям все нових стаціонарів, то «сухим законом», то закриттям витверезників, а наркоманів у нас начебто й не було. Лишень тоді, коли в країні з’явилися перші ВІЛ-інфіковані, і виявилося, що значну частину групи ризику становлять ін’єкційні наркомани, влада, громадськість і лікарі забили на сполох. Останні роки показники зростання захворюваності на всій території України стабільно високі, і наразі немає ніякої тенденції до скорочення числа наркозалежних. До того ж із кожним роком контингент тих, хто страждає на наркоманію, омолоджується, спектр наркотиків та інших психоактивних речовин розширюється, і є явна тенденція до подальшого поширення важких наркотиків.
Улітку цього року Кабінет Міністрів прийняв Державну програму протидії незаконному обігові наркотиків і токсичних речовин. Це стратегічний, концептуальний документ, який визначає пріоритети державної політики в цій галузі і його розраховано на період до 2010 року. На основі державної програми в Луганській області розроблено й прийнято регіональну програму, яку затверджено розпорядженням глави облдержадміністрації. За цією програмою вже почали працювати всі зацікавлені установи та організації — медичні, силові, педагогічні, громадські.
«Програма має два найважливішi напрямки, — говорить головний лікар Луганського обласного наркологічного диспансеру, заступник голови Координаційної ради з попередження наркоманії, токсикоманії та алкоголізму Микола Овчаренко. — Ми маємо, з одного боку, домагатися зниження пропозиції наркотичних засобів, і цим займаються правоохоронні органи, СБУ, відділ боротьби з незаконним обігом наркотиків. А з іншого — планомірно працювати над зниженням попиту. Тут — величезне поле діяльності для всіх відповідних державних і недержавних інституцій. Тільки в облдержадміністрації проблемою займається декілька управлінь — охорони здоров’я, освіти, спорту, молодіжної політики. А ще ми контактуємо з релігійними організаціями, благодійними фондами, комітетами громадськості».
До речі, на думку фахівців, саме релігійні організації можуть зіграти істотну роль у профілактиці наркоманії та в реабілітації наркозалежних пацієнтів, які пройшли курс лікування. «Наша православна свідомість, свідомість громади сприяє тому, що людина завше дуже залежить від свого соціального оточення, від колективу, гурту, групи. А в формуванні наркоманії залежність від групових норм і стандартів поведінки сильно погіршує ситуацію. Коли лікар розпочинає лікувати наркомана, він має прагнути до того, щоб пацієнт здолав не лише залежність від наркотику, але й залежність від групи, з якою він себе ототожнює. Тут можуть дуже стати в пригоді православні священики, які створюють реабілітаційні центри за принципом громади», — говорить Микола Овчаренко. Сьогодні в області працює лише два такi центри — в Ровеньках і Краснодоні, але їх має бути більше.
Луганська область за числом хворих на наркоманію та токсикоманію, за числом виявлених фактів незаконного обігу наркотиків в Україні не лідирує. Ми посідаємо 12-13 місце. Оптиміст скаже — справи зовсім непогані, є області, які сильно випередили нас за цими сумними показниками. Реаліст же нагадає, що Луганськ, з одного боку, — місто не портове й не столичне, тобто, напруженому наркотрафіку тут виникати начебто нема з чого, а з іншого — що в області є чимало депресивних містечок і селищ, де життя завмерло, де немає ані роботи, ані розваг, і це провокує молодь на вживання алкоголю та наркотиків. Проте у фахівців досі немає єдиної думки про те, що ж більше сприяє зростанню числа наркоманів. «У будь- якій країні, в тому числі, і в Україні, певне число наркозалежних буде завжди. Якийсь відсоток населення страждає ж від психічних захворювань і незалежно від успіхів у галузі психіатрії. Так само і з наркоманією. Профілактика, як би банально це не звучало, має бути на чільному місці. І профілактика розумна, витончена, яка спирається на сучасні психологічні та педагогічні розробки», — підкреслює головний обласний нарколог Микола Овчаренко.
Луганський обласний наркологічний диспансер має серед фахівців України заслужену репутацію медичної установи, яка давно і неформально займається профілактикою нарко- і токсикозалежності. «Я працюю з підлітками вже близько десяти років, — розповідає підлітковий лікар-нарколог, завідуючий денним стаціонаром Віктор Мещеряков. — Усі ці роки ми, звичайно ж, займалися профілактикою. І досвід показав, що жодна лекція, ніяка пропагандистська література не дають такої користі як інтерактивні методи. Коли хлопці та дівчата 13-14- 15 років мають можливість почути від свого однолітка історію його хвороби, його боротьби з нею, його поразок і перемог, яких, на жаль, набагато менше; коли вони можуть самі побачити його поколоті та порізані руки, ефект досягається дуже вагомий».
Колишня студентка МДУ, яка вживає у свої 19 всі види важких наркотиків і потрапила до відділення через 10 днів після пологів (дитина має природжену наркозалежність), викликає у дев’ятикласників справжній шок невимушеністю манер і безтурботно веселим настроєм... Колишній учень спортінтернату, який після травми коліна змушений залишити футбол і нічого більше не вміє в житті, з тугою говорить про те, що пережив у свої неповні 17 років, і з надією — про плани на майбутнє… Хвалиться досвідом 14-річний хлопчак, який сприймає все, що з ним коїться, як веселу пригоду — а потрапив він до лікарні, тим часом, через передозування «вінта», мало не помер… Потім хлоп’ята пишуть невеличкі твори про те, які враження вони винесли зі спілкування з пацієнтами диспансеру. Загальний настрій — шок, переляк, жалість. Можливо, для когось із них цей досвід стане новою «точкою складання»?
Суспільство наразі не усвідомлює в повній мірі всю небезпеку поширення наркоманії. У профілактиці та пропаганді задіяно не всіх, кому це належиться за службовим обов’язком і зовсім мало тих, хто займається цим за покликом сумління. Останнім часом також сильно впав рiвень моралi. 15-річна дочка моєї приятельки влітку відпочивала в дитячому санаторії на морі, а, повернувшись, розповіла, що на територію приходили дорослі й пропонували всім, хто бажає, купити марихуану. Хлопці та дівчата, кажуть, купували, потай курили, а потім були дивакуватими якимись, багато сміялися й прохали якомога більше їжі. А вихователі нічого й не помітили...
Але хтось же скаже наркотикам «Ні!»?
