14 і 15 червня в Національній опері України були супераншлаги. Зал театру не змiг вмістити всіх, хто бажав познайомитися з новою роботою колективу — оперою Дж. Пуччіні «Турандот». Прем’єру канал УТ-1 транслював на Італію.
Цей міжнародний проект народився завдяки допомозі Посольства Італії в Україні, з яким київський театр тісно співпрацює. Режисер постановки Маріо Корраді, диригент Володимир Кожухар, хормейстер Лев Венедиктов, художник Марія Левитська. Головні партії виконували провідні майстра столичної опери: Лідія Забіляста, Світлана Добронравова, Сергій Магера, Тетяна Анісімова та інші, а також українські вокалісти, які нині живуть і працюють за кордоном. Так, Володимир Кузьменко — соліст Штутгартської опери — заради партії Калафа підкорегував свої плани, щоб знайти «віконце» й попрацювати в Києві. Володимир Пивоваров (Тимур), незважаючи на щільний гастрольний графік, також зумів викроїти час, приїхати зі Швейцарії та виступити в Україні.
— Ідея поставити «Турандот» у Києві, яка збіглася з давньою мрією нашого колективу, належить послу Італії в Україні Іоланді Брунетті- Гетц, — підкреслив генеральний директор Національної опери України Петро ЧУПРИНА. — Запросити до співпраці Маріо Корраді нам порекомендували італійські дипломати. Він викладає історію новітньої філософії в Католицькому університеті Мілану й активно займається режисурою. Ставив вистави в різних європейських театрах. Його дебют як постановника відбувся 1982 року в опері «Таємний шлюб» Д. Чимарозі в Палермо. Синьйор Маріо був помічником Кена Рассела в пуччінівській «Мадам Батерфляй». Сьогодні в активі Корраді десяток опер, у яких він виступав режисером.
У «Турандот» ми ввели в дію кращі виконавські сили. Уперше зіткнулися з тим, що важко визначити, кого з акторів поставити до першого складу, а кого до другого і третього. Формували ансамблі, придивляючись до фактури, голосів, у кого з ким краще виходять дуети, тріо.
Прем’єрний ажіотаж серед меломанів цілком зрозумілий. Адже «Турандот» ставилася на київській сцені єдиний раз далекого 1928 року. Незважаючи на казковий сюжет із китайською екзотикою, опера зовсім не простий «горішок» у вокальному, музичному та сценічному планах. Вона потребує дуже сильних (вагнерівських) голосів, і небагато хто з вокалістів може витримати великі навантаження на зв’язки, щоб надалі не зірвати голос. Окрім найскладнішого вокалу, треба розкрити й драматургію образів. Величезне навантаження лежить на хорі і оркестрі. Багато років тому знаменитий диригент Стефан Турчак мріяв поставити «Турандот». Навіть почав готуватися до постановки, але потім відмовився від задуму — не було співаків, здатних виконати цю оперу.
Київська версія «Турандот», хоча й ставилася італійським режисером М. Корраді, виявилася цілком традиційною для нашого кону, коли все добротно, однак без відкриттів. Навряд чи вдалими є режисерське рiшення, наприклад, Калаф, який співає спиною до глядачів, чи акробатичні кульбіти великого міністра Пінга. У першому випадку співака погано чути, а в другому — у вокаліста збивається дихання. Перший і другий акти можна назвати боротьбою оркестру та співаків. Музика звучала настільки голосно, що вокалістам доводилося форсувати звук. Очевидно, позначилося те, що вистава створювалася в стислі терміни. Активно репетирували два місяці, при цьому йшли вистави поточного репертуару. Музиканти і актори ще не встигли знайти баланс.
Що ж до акторського складу, то обидва вечори вокалісти продемонстрували злагоджені ансамблі, прекрасний хор. Підопічні Л. Венедиктова вже вкотре підтвердили свій високий клас. Образ Турандот у Тетяни Анісімової та Лідії Забілястої вийшов різним. У кожної з акторок були свої плюси. Тетяна — хороша, ефектна як акторка, але у вокальному плані вище виявилася Лідія Леонідівна. У неї голос сильніший, більш соковитий, з дуже чистими інтонаціями. Цю роль можна назвати «другим» диханням у творчій біографії співачки, яка останнім часом не так часто зайнята в прем’єрному репертуарі Національної опери. У парі з Анісімовою виступав Володимир Кузьменко, який легко впорався з найскладнішою партією Калафа. У Маріана Талаби немає ще такого великого сценічного досвіду, як у його колеги зі Штутгарта. Маріан дещо затискував верхній регістр, форсуючи звук. Але попри деякі огріхи, партія Калафа для молодого співака, безперечно, є величезним успіхом у кар’єрі. Він яскраво заявив про себе як перспективний тенор.
Володимир Пивоваров свого героя — татарського царя- вигнанця — створив, використовуючи цілу палітру фарб. У його басі багато металу. З першої появи сліпого Тимура в ньому відчувається могутнiсть сильної людини, яка стійко зносить удари долі. Але яким раптом кволим стає його герой, утративши вірну Лю, яка загинула в муках, так і не видавши ім’я свого коханого Калафа. У Сергія Магери голос більш м’який, оксамитовий. Його Тимур — страждальник, і драму царя-вигнанця співак передав дуже переконливо.
Співачок Світлану Добронравову та Лілію Гревцову, які виконували роль рабині Лю, навіть важко порівнювати. Настільки Світлана Альбертівна була прекрасною за всіма позиціями. Кожне речення, обсяг голосу звучать блискуче. Вона філірує звук. У акторки є обдаровання передавати найтонші нюанси драматургії сюжету. Образ Лю — для великого сопрано. Лілія Гревцова дуже старалася, але наразі — непереконливо.
Після прем’єри мені вдалося поговорити з італійським режисером і довідатися, наскільки повно його задум втілився на київській сцені.
— Головне — результат, а судячи з оплесків, наша робота публіці сподобалася, — сказав Маріо КОРРАДІ. — Задум — добре, але в процесі репетицій починається коректування. Від чогось доводиться відмовлятися. Адже вигадати можна багато що, а хто все це втілить? Хочу відзначити високий професійний рівень усіх акторів, якi зайнятi у постановці. Сьогодні в оперному світі багато експериментують, але я подумав, що «Турандот» — не той матеріал, який потрібно осучаснювати.
Співачка Світлана ДОБРОНРАВОВА розповіла про те, як народжувалася вистава: «Режисер із акторами працював індивідуально. А кожен із нас, у міру своєї професійності, сприйняв його підказки і реалізував їх на сцені. Працювати з синьйором Корраді було цікаво. Шкода, що не всі придумки вдалося реалізувати. Пуччіні важко співати у вокальному та в емоційному планах. Його музику потрібно пропустити через серце, інакше образу не розкриєш. Ця опера має магнетизм: чим глибше в неї входиш, тим більше вона відкривається різними гранями».
