Дива не сталося. Київське «Динамо» не зрадило традиції, згідно якої команда ще жодного (!) разу не проходила у наступний раунд єврокубків, програвши перший матч з різницею у два м’ячі. Нагадаю, що два тижні тому в Стамбулі «Динамо» програло місцевому «Бешикташу»з рахунком 1:3. Нульова нічия із цим же суперником у Києві не тільки зупинила виступи віце-чемпіонів України на європейській арені, а й показала той рівень, на якому знаходиться одна із провідних українських команд.
Тренер «Динамо» Михайличенко пообіцяв ще в Стамбулі дати бій супернику в Києві. І дотримав свого слова. Бо ж ніхто не обіцяв цей бій виграти. Рівень гри «Динамо» не давав жодних підстав для оптимізму, розраховувати можна було лише на повну самовіддачу футболістів і удачу, яка б усміхнулася українській команді. Виявилось, що ліміт везіння цього року динамівцями вичерпано. Організатори гри з «Бешикташем» зробили все можливе і неможливе аби «Динамо» зіграло успішно. Як для майже десятиградусного морозу поле Олімпійського стадіону було у хорошому стані, а зібрати таку велику глядацьку аудиторію було чимось фантастичним. Справа була за футболістами.
На матч «Динамо» вийшло без крайніх захисників. На лаві залишились Боднар та Несмачний, а замість них закривати фланги мали Пєєв і Каддурі. Допомагати Белькевичу у півзахисті були відряджені Гусін, Леко та Лисицький, партнером Шацьких у нападі став Діого Рінкон. Центральні захисники Гіоане і Саблич разом із воротарем Шовковським склали останній рубіж оборони.
Такий ніби атакуючий варіант складу мав ніби штурмувати ворота голкіпера турків Кордоби, однак штурму глядачі так і не побачили. Відверто граючи на нічию, гості грамотно побудували оборону, і за всю першу половину гри «Динамо» мало лише одну нагоду забити, та м’яч із порожніх воріт після удару Пєєва виніс захисник Роналдо. Ми знову переконалися, що нинішнє «Динамо» забиває лише тоді, коли так виходить. Коли ж забити конче треба, результату немає. Що говорити, коли атака киян не здатна подолати захист «Карпат», «Кривбасу» чи «Оболоні», коли ті відходять у захист. Що ж до оборонців «Бешикташу», то вони без помітних зусиль «читали» атакуючi ходи «Динамо». В результаті кожна друга передача киян перехоплювалась суперником. Спроби ж пресингу з боку динамівців приносили більше тривоги за наші ворота, ніж небезпеки воротам гостей.
У другій половині гри ситуація помітно не змінилася. Коли ж настали вирішальні чверть години, в атаку пішли... турки. Зробивши вдалі заміни їхній тренер Луческу запобіг можливому натиску на власні ворота. Безперечно, кілька моментів забити м’яч у «Динамо» таки були. Та це не був штурм воріт, якого чекали замерзлі глядачі. Для цього, як не прикро це визнавати, динамівцям не вистачило класу. Суперник був сильніше і без зайвих проблем привів гру до потрібного результату.
Навряд чи є потреба детально аналізувати причини невдачі «Динамо». Про них в останні півроку сказано більш ніж достатньо. Дійсно, починаючи з липня, ми бачили три команди під назвою «Динамо» (Київ). Перша команда розпочала сезон, програвши принциповий матч донецькому «Шахтарю», а потім припинила своє існування через безпрецедентну серію травм та хвороб. Друга команда, складена із запасних гравцiв та резервістів зробила майже неможливе, пробившись до основного турніру Ліги чемпіонів і, головне, — виявивши майже забуті самовідданість і волю до перемоги. Третя команда утворилась після поступового одужання хворих та травмованих і залучення до команди щойно запрошених бразильців та хорватів. Чи була це команда, чи просто набір виконавців, які з різних причин не змогли стати боєздатною футбольною одиницею? Чи став хоч один запрошений іноземець зіркою на фоні інших, чи зробив щось таке, заради чого його слід було привозити до Києва? Чи була взагалі якась генеральна лінія у підготовці команди, чи все залежало від щасливого випадку?
Говорити, що динамівцям не пощастило, що успішно виступити на євроарені завадили арбітри, погода, вітер, означало б заганяти проблему вглиб, щоб знову зустрітися з нею вже навесні. Щирих прихильників «Динамо» не може не тривожити позиція тренера Михайличенка, який після гри з «Бешикташем» заявив, що не буде нічого змінювати в своїй роботі. Школа Лобановського — це добре, але ж школі цій вже скоро тридцять років. Футбол тепер не той, що був у сімдесяті-вісімдесяті, і команді, яка претендує на серйозні успіхи, слід мати нові, сучасні ідеї, йти невідомими раніше шляхами. «Бешикташ», розгромлений динамівцями п’ятнадцять років тому, пройшов і йде цим шляхом. Ми ж зберігаємо вірність традиціям і згадуємо перемоги минулого століття, від яких нас відділяє все більше і більше років.
Нічия з турецьким клубом, яка підвела для «Динамо» риску під футбольним роком, показала, над чим треба працювати. Так, було чимало труднощів, на які можна посилатися. Та ще більше було прикрих помилок. І якщо динамівці цих помилок не визнають, нас і наступного року очікує розчарування. А хочеться перемог! Заслужених, красивих і впевнених!
