У Дніпропетровську керівництво обласної організації Національної спілки письменників України звернулося за допомогою до голови облради Юрія Вілкулу. У листі на його ім’я повідомляється, що місцеві письменники вже багато років поневіряються без власного приміщення — їм ніде зібратися, обговорити свої справи, поділитися творчими планами. Грошей на оренду організація також немає, оскільки єдине джерело фінансування — незначні членські внески. Останнім часом «інженери людських душ» мали притулок «у приймах» — у приміщенні історичного музею, однак наприкінці вересня закінчився термін дії договору про суборенду, а отже, прийшла пора вкотре готуватися до переїзду й пакувати валізи.
«До осені 1998 року, — розказує голова дніпропетровської організації НСПУ Леся Степовичка, — наш осередок мав чудові апартаменти на другому поверсі будинку по проспекту Карла Маркса, 60. Там був і кабінет для керівництва, й актовий зал для зборів, і навіть світлиця, де письменники й поети могли проводити творчі зустрічі й спілкуватися в невимушеній обстановці. Тоді Спілка письменників була одним із центрів культурного життя Дніпропетровська». На жаль, за словами Л. Степовички, багатоповерхову будівлю в центрі міста уподобали приватизатори, й вона потрапила до рук комерційної структури, близької до П. Лазаренка. Письменникам виставили значний рахунок і дали зрозуміти, що за борги заберуть навіть меблі. Л. Степовичка вважає, що колишнє керівництво письменницької організації показало свою малодушність і з’їхало із займаних площ. Хоча буквально напередодні вийшло розпорядження уряду про передачу нерухомого майна творчих спілок у їхнє постійне користування. Тепер у колишніх приміщеннях дніпропетровської письменницької організації йде жвава торгівля відеокасетами.
«Кілька років, — згадує Л. Степовичка, — ми існували в підвалі культпросвітучилища, спостерігаючи у вікна ноги перехожих — зовсім як у квартирі булгаківського Майстра. Там сильно тхнуло каналізацією й бігали пацюки, через що багато письменниць і поетес боялися ходити на збори. Ці муки закінчилися п’ять років тому, але розпочалися нові». За договором суборенди, письменників оселили в двох кімнатках історичного музею. І все б нічого, але незабаром поверхом вище лопнула батарея центрального опалювання. «Нас залило водою так, — розказує Л. Степовичка, — що пропали книги, документи, відвалилися шпалери й піднявся паркет. Грошей на капітальний ремонт не було, й від сирості стіни почали вкриватися пліснявою й грибком. Знаходитися в такому приміщенні не лише неприємно, але й небезпечно — ті, хто сидів у ньому, вже перенесли хронічний бронхіт або запалення легень. Проте в нас була хоча б поштова адреса. Тепер, коли термін суборенди закінчився, не буде й того, хоча працівники музею, як люди інтелігентні, погодилися потерпіти, доки ми підшукаємо інше приміщення. Однак іти нам, відверто кажучи, нікуди». Л. Степовичка вважає, що без свого притулку письменницька організація опиниться на межі існування. Тим часом дніпропетровські письменники, за її словами, в таких умовах живуть активним творчим життям. У їхніх лавах є лауреати літературних премій П. Тичини, В. Короленка, А. Малишка й лауреат нещодавно призначеної премії імені відомого дніпропетровського дисидента І. Сокульського. «Цього року, — говорить Л. Степовичка, — наш письменник Григорій Гусейнов з Кривого Рогу за десятитомник прози «Господні зерна» удостоєний Шевченківської премії». За її словами, багатьом дніпропетровським письменникам «надзвичайно незручно» перед своїми колегами з-за кордону, які досить часто приїжджають у Дніпропетровськ. Українські письменники й поети здаються їм ледь не бомжами, приймаючи побратимів по перу в пошарпаній комірчині. «Зовсім нещодавно, — розказує голова письменницької організації, — до нас приїжджали письменники з Ізраїлю. Добре, що це були наші колишні співвітчизники, — їм принаймні нічого не потрібно пояснювати. Вони й так чудово розуміють, яке життя-буття в українських літераторів».
