У суботу, у стінах столичного коледжу імені Сухомлинського, так як і в сотнях інших загальноосвітніх шкіл, панувало відчуття дещо сумного свята. «Нехай інститутські часи і вважаються «золотим» періодом життя, — ділилася з «Днем» своїми переживаннями випускниця Вікторія Іванова, — однак школа для багатьох — це ціла епоха: ось так відразу взяти й відвикнути від засад, що склалися за десять років, досить нелегко». Схожі емоції переповнювали і батьків, які, нехай і не в ролі головних героїв, переживали прощання зі школою вдруге.
Назва документа — атестат зрілості — говорить сама за себе: його видача — свого роду межа між періодами безтурботності та дорослих обов’язків. Адже навіть інститут, нехай малооплачувана, але все-таки — робота. «Наскільки до неї готові, чи визначилися з професією і на чому зупинили свій вибір?» — вирішив поцікавитися «День» у винуватців торжества. Більшість — уже, скориставшись правом здавати документи в кілька вузів, так і зробила. Будуть в 11-му «А» свої діячі культури і представники технічних професій, однак здебільшого — що в останні роки стало для України традицією — все ж підуть у юристи-економісти-бухгалтери. Пам’ятається, в першому класі у творі «Ким хочу стати?» в основному вказують такі професії, як учитель, лікар, продавець (у шкільні роки автора особливо популярною була спеціалізація «продавець морозива» — щоб їсти вищезгадане в необмеженій кількості)…
На жаль, мами випускників про рівень шкільної освіти в рожевих тонах говорити були не схильні: на переконання однієї з них, Ніни Миколаївни Ситник, необхідність наймати репетиторів перед вступом до вищого навчального закладу зумовлена далеко не завищеними його вимогами…
Що можна сказати про якість нашої середньої освіти? — спитав «День» і у експертів.
ЗАПИТАННЯ «Дня»
Наскільки якісна наша середня освіта?
Леонід САЧКОВ, глава Центрального комітету профспілок працівників освіти:
— Хочемо ми того чи ні, однак залишитися осторонь від процесів, що відбуваються у світі, у нас не вийде. Вони, процеси, не залишають людині іншого вибору, окрім як займатися постійним підвищенням свого професійного рівня. Сьогодні ж, починаючи з вищих ешелонів власті та закінчуючи батьками, склалася думка, що праця педагога — дешева, за неї не треба багато платити. У такій ситуації говорити про різке збільшення якості підготовки викладачів, більш, того про бажання вчителя підвищувати його, не доводиться. Проте очевидно, що якість самої освіти не в останню (якщо не у першу!) чергу визначається статусом педагога.
Ще одна запорука якісної освіти — індивідуальний підхід до кожної дитини. Але наскільки це можливо з врахуванням того, що у класі налічується близько 30 дітей, і при цьому завдання ускладнюється соціальною неоднорідністю колективу? Та головний фактор — кадровий. Вузи випускають педагогів, які часто приходять у систему не за покликанням. Професія до того непрестижна, що часто випускник, який отримав освіту, йде в абсолютно інші сфери діяльності.
Сільська школа — тема окремої розмови. З одного боку, вона сильна ентузіастами, але про новизну навчального процесу і конкуренцію зі школами міськими нема й мови. Методичне навантаження там менше, тому і рівень знань абсолютно інший: сільські діти, приходячи у перший клас з однаковим з міськими дітьми рівнем знань, до випуску часто останнім програють.
Борис КРЕМІНСЬКИЙ, завідувач відділу роботи з обдарованою молоддю наукового методологічного центру середньої освіти МОН:
— Коли у квартирі йде ремонт, говорити про безладдя якось не прийнято. У сфері освіти наразі здійснюється процес реформування, звісно, є і труднощі. Головне питання на «порядку денному»— це, звичайно, зарплата, і проблема, що випливає з цього, — як утримувати і залучати кваліфіковані кадри. Бо жодна реформа без них не може бути реалізована.
Віктор САФІУЛІН, директор київської гімназії «Троєщина»:
— На мій погляд, колосальний дефіцит кадрів — не просто проблема: за кілька років вона може перетворитися на катастрофу. Освітня сфера невпинно «старіє» і тримається практично повністю на «старій гвардії» у віці 50-и і більше років. Цим викладачів свого часу переконали, що вони — ідеологічні бійці: тільки тому і сьогодні вони працюють, як «зомбі» за мізерну зарплату.
Будучи з обміну досвідом у США (наша гiмназiя має ділових партнерів у деяких країнах), я проводив опитування серед тамтешніх дітей, з якою професією вони хотіли б пов’язати свою долю. На моє велике здивування, дуже багато хто хотів би стати у майбутньому викладачами. На відміну від України, на Заході ця професія вважається престижною: наприклад, зарплата директора американської школи становить 10 тисяч доларів на місяць. Коли, знітившись, я назвав розмір «гонорару» директора київської школи (близько 500 гривень), там довго не могли зрозуміти: це сума на тиждень, день чи місяць... Відповідь примусила знітитись самих американців…
Можна, звичайно, говорити також і про відсутність індивідуального підходу до учнів як про ще одну запоруку якісної освіти, але ця проблема також «зіткнеться» з відсутністю коштів на організацію додаткових класів і кадровий нюанс.
