Позавчора у залі «Сінематека» кінотеатру «Київ» відбулася прес-конференція Української кінофундації, присвячена виконанню програми «Українське кіно у світі» та презентації першого офіційного публічного каталогу-звіту. Також пресі повідомили про подальші проекти.
Українська кінофундація (УКФ) була створена під егідою Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» у 2007 році з ініціативи Андрія Халпахчі — багаторічного керівника найавторитетнішого вітчизняного кінофестивалю «Молодість». Основне завдання організації — популяризація українського кіно у світі. Треба сказати, що за нетривалий термін свого існування УКФ попрацювала як треба: за кордоном представлено близько 20 робіт вітчизняних режисерів, ці картини дивилися глядачі, критики і продюсери на таких вагомих кінофорумах, як Каннський та Берлінський; також проводилися окремі тижні й фестивалі українських фільмів у Німеччині, Франції, Польщі, Росії. Новий закордонний захід — «Дні українського кіно в Мюнхені. Панорама українського кіно», що пройдуть 8-16 вересня у Мюнхенському кіномузеї і, вочевидь, стануть найбільшою на сьогодні програмою наших фільмів, досі презентованих Фундацією.
Добірка без перебільшень ударна. Класичну частину складуть картини, подивитися які — обов’язок будь-якого сінефіла незалежно від країни мешкання: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Короткі зустрічі» Кіри Муратової, «Польоти уві сні і наяву» Романа Балаяна, «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка. Серед сучасних фільмів найцікавішим є розкішний театралізований «Два в одному» Муратової; хочеться сподіватися, що знайдуть своїх глядачів і «Райські птахи» Романа Балаяна, і «Мамай» Олеся Саніна, і «Біля річки» Єви Нейман. Що особливо тішить — короткі метри за якістю аж ніяк не поступаються повним, зокрема, серед них є призери найбільших престижних міжнародних фестивалів: «Йшов трамвай №9» Степана Коваля («Срібний ведмідь» на Берлінале 2003 р.), «Проти сонця» Валентина Васяновича (спеціальний приз журі на МКФ у Клермон-Феррані, 2004 р.), «Отроцтво» Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Сімейний портрет» Марини Вроди, «На межі» Артема Сухарева і Микити Ратнікова, «Таксист» Романа Бондарчука. Безумовно, мюнхенський кінематографічний загал зверне увагу на цю імпрезу.
А втім, на прес-конференції не пролунало запитання, котре, однак, усвідомлює будь-хто, більш-менш причетний до справи: чи може бути насправді успішним просування за кордоном такого кінематографу, котрий постійно перебуває або в напівпритомному стані, або взагалі в комі? У дбайливо підготовленому Фундацією щорічному каталозі кінопродукції за 2008-2009 роки описано 22 повнометражні фільми — але чи багато тих стрічок вийшло у прокат, які з них побачив вітчизняний глядач і, головне, якщо бути чесним — чи багато у тому реєстрі насправді оригінальних, якісних, яскравих робіт, котрі можна без коливань показати на фестивалі будь-якого рівня? Чи Муратова і Балаян так і лишатимуться надалі у величному усамітненні?
Поза сумнівами, УКФ робить свою справу якнайкраще; її проекти якраз і є дієвим наближенням України до Європи — саме тою практичною роботою, якої нам так бракує в решті галузей культури, а також у політиці та економіці. Однак Халпахчі та його партнери не можуть при всьому бажанні замінити собою ще й стабільне кіновиробництво, сприятливе для інвестицій законодавство, систему фахової освіти. Якщо ситуація з нашою кінематографією не зміниться докорінно у найближчі роки — то нам просто не буде чого представляти за кордоном, окрім своїх минулих недосяжних перемог.
