Півроку тому головне управління у справах сім’ї та молоді Львівської обласної адміністрації разом із міжнародною організацією «Every child» провело масштабне дослідження. Предметом його була тяжка тема — сирітство. Висновки виявилися гнітючими: за останні десять років сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, в області стало вдвічі більше. Але була ще одна цифра, яка в англійців, які проводили спільно з львів’янами опитування, викликала особливе здивування, — це кількість соціальних сиріт, тобто дітей, які стали сиротами за живих батьків. За станом на 1 січня 2003 року лише в школах-інтернатах їх було 2062, що в чотири рази більше, ніж було там дійсно сиріт.
Проте останній показник міг здивувати хіба що іноземців, тому що ті, хто живе в нашому середовищі, добре знають, що на Галичині практично немає сім’ї, у якій хоча б один далекий або близький родич не підробляв би за кордоном. І що найтрагічніше — здебільшого країну покинули жінки. Залишивши дітей під наглядом старих батьків або чоловіка, поїхали заробляти їм на квартиру, освіту й просто кусень хліба. Варіантів подальшого розвитку подій безліч. Жінки хворіють, виходять заміж, а часом і вмирають на чужині. А тут, удома, чоловіки також одружуються, хворіють або спиваються, що трапляється дуже часто, бо вже не зарплатою стурбовані, а тим, як витратити надіслані гроші. А ще — від свідомості власної неспроможності… А діти залишаються самі.
Хоча соціальне сирітство може мати й інше коріння: батько у в’язниці, мати п’є; батько покинув сім’ю, мати «вийшла заміж» утретє, й «вітчим» дітей виганяє на вулицю; спилися й батько, й мати. Встаньте в чергу в будь-якій із соціальних служб, і ви наслухаєтеся таких історій, що кров у жилах захолоне...
Начальник головного управління у справах сім’ї та молоді Львівської обласної адміністрації Ярослав Кашуба, коли став на посаду, звертався до релігійних общин, представників високого духовенства: адже будуєте церкви, то посприяйте й зведенню притулку для жінок із новонародженими. На Галичині раніше в усіх монастирях на певний час могли знайти притулок сирі й убогі. Просив він і будувати щось на зразок клубів, спортивних залів також при церквах, щоб молодь могла там проводити час, спілкуватися (під наглядом церкви) і, можливо, зі зростанням моральності менше б ставало сиріт. Усі кивали, але мало що мінялося…
Варто наголосити на одній важливій особливості. Якщо держава не дуже сильна, вона має розподіляти свої можливості, виділяючи найбільш вразливі ланки. Сьогодні діти виявилися найвразливішою ланкою. Цифри підтверджують це.
Глянувши на свої результати, львів’яни вирішили ухвалити обласну комплексну програму поліпшення становища дітей у Львівській області, розраховану на п’ять подальших років, головною метою якої стало вдосконалення системи опіки над дітьми. Розмитість юридичного визначення «органи опіки» вплинула на те, що районні адміністрації нібито й не відповідають за долю конкретної дитини. Цю місію узяв на себе фактично один працівник — інспектор із питань охорони дитинства. А фактично робота органів опіки й турботи підмінена діяльністю опікунських рад, які є громадською структурою й не можуть повною мірою відповідати за результати роботи. З них, чесно кажучи, не так запитують. Усе залежить, наскільки відповідальною і людяною є ця рада. А якщо ні?
Поїздивши світом і порівнявши різні державні програми, Ярослав Кашуба найбільше відстоює англійський варіант:
«Десять років тому Велика Британія поставила собі завдання звести до мінімуму кількість сиріт у державі й із ним впоралася. Якщо раптом з’являється внаслідок збігу обставин сирота, то вже через кілька днів самотня дитина відправляється в прийомну сім’ю. Інша річ, що прожити в цій сім’ї вона може тиждень, рік, два. Сім’я може помінятися декілька разів. Суть у тому, що державна машина працює в інтересах дитини. Держава платить прийомним сім’ям щось на зразок зарплати, й дитина не живе в ній утриманцем. А в нас, по- перше, важко усиновити дитину через паперову тяганину, а по-друге, при усиновленні сім’я позбавляється всіляких допомог, за принципом: узявся за гуж, не говори, що не дуж. Прирівняв чуже дитя до своєї дитини, то як про рідне й піклуйся!
Ми підрахували, якщо дитина виховується в школі-інтернаті, то держава витрачає на неї удесятеро більше, ніж якби сім’ї виплачувалося, наприклад, чотириста гривень на місяць. До того ж, рідко в якій сім’ї, тим більше прийомній, перевіреній з усіх сторін, дитині буде гірше, ніж у інтернаті. Сім’я, дім — ці поняття передбачають багато чого.
Почали ми з того, що досліджували, чому сина, брата, внука, племінника віддають у інтернат. І на першому місці серед відповідей була — «порадили сусіди, родичі, «добрі люди», бо там дитині буде краще — дістане освіту, буде сита й одягнена». Але як їй там буде в психологічному плані, мало хто задумується. Тому потрібні підготовлені, розумні, людяні соціальні працівники, такі, як наші з другої школи-інтернату, провели б співбесіду й розказали, показали, що чекає дитину, й що вона отримає у сім’ї. Цікаво, що люди навіть не знають, що мають багато пільг, державних виплат, якщо виховують дитину в сім’ї на правах опіки. Багато людей говорили, що їм легше написати листа Президенту, ніж звернутися в районну службу, де юрист (безкоштовно!) їм усе розтлумачить. Так, згодна, часом, щоб отримати субсидії, допомогу, додаткову виплату, треба побігати, але це простіше, ніж віддати дитину в інтернат і щоночі думати, як їй там? Ні, я не кажу, що в інтернаті так уже й погано — зайдіть туди перед Великоднем або Різдвом — гори подарунків. Але порожнечу в дитячій душі цим не заміниш!..
Після того, як з батьками або родичами в приймальних комісіях школи-інтернату цілеспрямовано попрацювали наші працівники, з 20 сімей 8 своїх дітей у інтернати не віддали, інші пообіцяли, що заберуть їх пізніше. Те саме сталося й у пологових будинках: з 36 молодих жінок, які збиралися віддати своїх новонароджених дітей у будинок малятка, це зробили тільки 17. Якби вже зараз мама (з певної категорії жінок, які потрапили в складну ситуацію) могла пожити з дитиною в притулку або в тому ж дитячому будинку й просто поспостерігати за своїм чадом, погодувати його, вона б звикла до малюка й уже не залишила б сина або дочку чужим людям. Принаймні, хоч хтось цього б не зробив…
Таку можливість — пожити з дитиною на повному утриманні й подумати, пошукати варіантів облаштування свого життя — львівські жінки незабаром отримають. Уже виділено будинок дитини, знайдено кошти для ремонту, розроблено механізм всіляких проплат. Почне працювати й ще одна цікава структура — центр підтримки сім’ї, покликаний сприяти створенню масового інституту прийомних сімей. Нині збирають базу даних потенційних прийомних сімей, потім їх навчатимуть, передаватимуть їм необхідні знання й водночас відпрацьовуватимуть механізм передачі дітей. Щодо грошей, то з ними також визначилися, хоча, як на мене, то не цілком — 500 гривень одноразової допомоги й 250 гривень щомісячної субсидії замало. Хоча, як подивитися. Допомога малозабезпеченим сім’ям у середньому становить 118 гривень на дитину. До того ж, можна підключити численні благодійницькі організації, які в змозі полегшити життя прийомних сімей і на місцевому рівні розмовляти про пільги, прирівняти їх, наприклад, до багатодітних. Такі варіанти обговорюються».
Однак інститут прийомних сімей — не єдино можливий і правильний шлях розв’язання проблеми. За наявності великих дитячих будинків у області активно створюються дитячі притулки, невеликі, затишні, схожі на велику сім’ю. Нині їх уже 9, а до кінця року буде 12. Як стверджує начальник головного управління освіти та науки Михайло Брегін, вони дають можливість дітям краще підготуватися до майбутнього дорослого, позбавленого опіки життя.
Без сумніву, всіх перерахованих зусиль ще замало, й безпритульних легко можна на вулицях ловити за руку — треба тільки знати місця. У Львові намагаються щось робити. Можна, звичайно, тут і помудрувати, мовляв, необхідне загальне оздоровлення суспільства — і економічне, коли мати чи батько на заробітки не їдуть у далекі краї, й етичне, коли неможливими стають алкоголізм, наркоманія, бездуховність. Але це буде вже інший матеріал та інші приклади...
Не погодитися із цим складно.
