У редакцію надійшов лист від киянина Олега Плугатаренка. У ньому — запрошення «Дня» як видання, яке «намагається повернути історичну пам'ять українцям» на відкриття і освячення хреста жертвам Голодомору 1933 року в селі Мирівка Кагарлицького району на Київщині. Подія відбудеться 15 квітня. «Ініціатором створення цього пам'ятника був я, — пише пан Олег. — З цього села родом моя бабуся по матері, а в 33-му там від голоду загинув мій прадід — батько моєї бабусі. Виконавцем проекту є Микола Малишко (він — автор надгробних пам'ятників на могилах Івана Гончара і Василя Стуса). Фінансове забезпечення на придбання матеріалу і виконання робіт надане мною, а також моїми друзями — Адамом Сауером iз Польщі, Тімом Бьозе з Німеччини і Робертом Прівітера з Італії. Витрати на транспортування і установку хреста взяла на себе Мирівська сільська рада». Цей лист нас дуже зворушив. I таке вiдношення до пам'ятi Хотілося більше довідатися, як історична трагедія позначилася на цій родині і її прийдешніх поколіннях. Тому «День» зателефонував Олегові ПЛУГАТАРЕНКУ.
— Пане Олеже, розкажіть про себе?
— Мені 32 роки. Я економіст за фахом. Живу і працюю у Києві. У вільний від роботи час подорожую історичними місцями України. Київщина, Чернігівщина, Черкащина мені сподобалися найбільше. Можливо, тому, що мій рід походить iз центральної України.
— Ви вивчали свій родовід?
— До 2004 року, поки моя бабуся жила, вивченням родоводу я не займався. Десь підсвідомо вважав, що витоки моєї родини — це вона. І навіть не задумувався, що колись її може не стати. А коли померла, усвідомив, що багато про кого бабусю не розпитав. Тоді й вирішив попрацювати в архівах. Задача-мінімум була — уточнити дати народження прабабусі та прадіда (для початку вирішив впорядкувати таблички на їхніх могилах). Щосуботи (мій єдиний вихідний день коли Центральний державний історичний архів працює) разом iз дружиною «засідали» за церковні та сповідальні книги. Після копітких пошуків знайшли записи про народження моїх прабабусі та прадідуся. Цікаво, що вони виявилися молодшими. Припускаю, що, у роки революції і громадянської війни мої пращури мусили «постарішати» — мабуть, рятувалися від призову до війська та репресій. Також знайшов запис про народження бабусі. Емоції, які пережив тоді, складно тепер передати словами. Очевидно, я відчував, що знайшов надзвичайно цінну інформацію, що зміцнила мій зв'язок з нею... До речі, при хрещені їй дали ім'я не Параскева, а Пелагея. Через що вона захотіла (чи була змушена?) змінити ім'я — не знаю. Відомо тільки, що у 1930 році, коли бабуся вимушено подалася в Київ, у виданій в її рідному селі довідці, яка, напевно, тоді слугувала за паспорт, вже називалася Параскою Омельківною. Я знайшов також інформацію про своїх далеких прародичів. На щастя, більшість церковних книг по Мирівці збереглися і ми могли відстежити мій родовід по матері аж до прапрапрапрадіда Григорія Григоровича Рогози (1753 — 1841) по чоловічій лінії і до прапрапрапрапра(!)діда — по жіночій.
— А коли ви дізналися, що ваш дід помер від голоду у 1933 році?
— Спочатку мені говорили, що мій дідусь Рогоза Омелян Сидорович (1870—1933) помер від голоду, тому що був неврожай... Тільки згодом я дізнався, що він загинув, тому що в Україні був Голодомор.
Моя покійна бабуся Балясна Параска Омельянівна (1912 — 2004) розповідала, як у 1932 році врятувала свою матір Рогозу Одарку Макарівну (1870— 1933). Їй тоді був 21 рік. Вона сама на санках вивезла свою матір з Мирівки до Києва, а це понад 70 кілометрів! Але, захворівши, поїхати за своїм батьком вже не могла, лишень відправила йому посилочку з харчами. Посилка не дійшла (тоді пакунки взагалі в села не доходили). Коли бабуся одужала та приїхала в Мирівку, застала вже його могилу. Саме бабусині слова «але посилочка до нього не дійшла й він помер від голоду» найбільше запали мені в серце. Тому я хотів поставити пам'ятник усім тим, хто тоді так і не дочекався посилочки... На старому сільському кладовищі поховано багато безіменних односельчан, могили яких без хреста. Коли мої друзі із-закордону дізналися про мою ідею виготовити і спорудити пам'ятний хрест, вони виявили наполегливе бажання фінансово посприяти цій справі.
На 15 квітня у Мирівку я запросив журналістів iз «Дня» та інших видань, бо переслідую єдину мету — поінформувати якомога ширше коло людей про це; показати мешканця Мирівки, що подія локального масштабу може мати вагу і на всеукраїнському рівні, а також — що історією одного села можуть цікавитись люди, які живуть за тисячі кілометрів.
