Дивна річ: ось зіграє людина в якомусь серіалі, подивиться той серіал певна кількість глядачів — і все. І починають ту людину брати і знімати, де тільки можна. А краще б не знімали... Саме така халепа трапилася з Сергієм Безруковим через «Бригаду», де він власне і виконав роль головного бригадира. І тепер всі продюсери, як театральні, так і кінематографічні, твердо переконані: щоб спектакль або ж фільм був успішним, треба взяти туди «Сашу Бєлого» — хоч на епізод, хоч на одну фразу, одне-єдине слівце. Дівчата точно захочуть подивитися, за дівчатами і хлопці потягнуться — так, диви, і касу зберемо.
Невідомо, чи саме так розмірковували Валерій Тодоровський i Дмитро Месхієв — знані російські режисери, що виступили продюсерами нового фільму «Поцілунок метелика». Але Безруков тут є не в епізоді, а в головній ролі віртуозного комп’ютерника, фахівця із систем безпеки на ім’я Ніколай Орланов. А також — ефектного героя- коханця. А його кохання (причому, як можна зрозуміти, на все життя) — китаянка, яку звати Лі. Її грає фотомодель із Шанхаю, Єн Лан.
Власне, Безрукову доводиться виправдовувати глядацькі очікування досить інтенсивно. Тобто він тут і веселий, і успішний, і гарний, і закоханий, і войовничий, тобто вміє до того всього ще й битися та стріляти. А ще сексуальний. На останньому робиться особливий акцент. Чи то він когось роздягає, чи то роздягають його. Проте еротики в тих епізодах на початку фільму не більше, ніж у сценах перестрілок наприкінці. Ну, тобто, зовсім не еротично це виглядає, не чуттєво. Чи то режисер Антон Сіверс знімати такі моменти не вміє, чи то актори все ще не навчилися це грати. Якась вимушена пристрасть виходить, мов для звіту перед вищими комерційними інстанціями. А втім — це не провина, а біда як російського, так і загалом пострадянського кіно — після десятиліть вимушеної цнотливості навчитися показувати плоть і пристрасть — завдання не з легких...
Стріляють і б’ються тут дещо вправніше. Бо Лі, бідолашна, вплуталась у злочинні справи своєї діаспорної мафії. Орланов-Безруков кидається її визволяти, налаштовуючи проти себе і азіатів, і росіян. Починається безформна і малозрозуміла катавасія, оголені тіла мішаються з пострілами, зізнання у коханні — з погано намальованими комп’ютерними ефектами, китайці — з озвірілими топ- менеджерами... До речі, щодо спецефектів — тільки бажанням показати, що ось, мовляв, і ми вміємо їх малювати не гірше за всякий там Голівуд, можна пояснити трансформацію бійки Орланова з одним із злочинних китайців на сцену з блокбастера Чжана Імоу «Герой». Це вже так недоречно, що навіть не смішно. На цьому тлі передкінцева штовханина з базуками, кулеметами, чорними окулярами і швидкісними катерами виглядає майже як перемога соцреалізму.
При тому, що могла ж бути добра історія. Про дійсно велике кохання, про проблеми мігрантів, про зіткнення двох абсолютно різних цивілізацій... Але маємо те, що маємо. Важкий, мов гиря, поцілунок.
