У понеділок в обстановці аж ніяк не офіційній, а швидше, домашній, щоправда, не позбавленій урочистості, сталася знаменна подія. Банк «Аваль» став генеральним спонсором Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка. Про що й було підписано відповідний документ. З цього приводу в «Аваль» на зустріч із керівництвом банку приїхали актори на чолі із Сергієм Данченком та Михайлом Захаревичем, генеральним директором театру. Обмінювалися компліментами і теплими словами, що сприймалося цілком органічно. Як і повинно бути між добрими партнерами. Адже справді йдеться не про разову допомогу чи іміджеві акції, а про довготривале партнерство.
Наприклад, банк зобов’язується щоквартально виділяти кошти для оновлення репертуару театру на основі спонсорської допомоги. Президент «Аваль» Федір Шпиг конкретизував це формулювання: сто тисяч гривень щорічно. Це, по-перше, чимало, а по-друге, надто актуально для франківців. Адже вони мають, як мінімум, п’ять прем’єр щороку, і щоразу, зізнався Сергій Данченко, «ми викручуємося, як можемо». Адже ані державних дотацій, ані зароблених (вірніше — тих, що не з’їли податки) театром грошей на власне постановки не вистачає. До того ж, у рамках співробітництва «Аваль» братиме участь в інвестуванні культурних програм театру. Планує встановити три іменні стипендії для ветеранів театру. «Кому саме — ви повинні вирішити самі», — сказав президент банку. І нарешті — ще одна приємна для франківців, та й для всіх київських театралів перспектива. За сприяння банку 12-річне будівництво малої сцени театру, схоже, все-таки завершиться. Федір Шпиг поділився ще однією ідеєю: відкрити при театрі ресторан, який став би чимось на зразок культурного клубу. Головне — в один голос і ледь що не стукотячи по дереву, повторювали Сергій Данченко, Богдан Бенюк та інші учасники зустрічі, — щоб усі ці плани стали реальністю.
Проте — і це також визнавали франківці — у них немає підстав для сумнівів. По-перше, з банком «Аваль» вони товаришують не перший день, і ця дружба цілком дійова. По- друге, до сфери добродійності банк підходить з господарською грунтовністю і послідовністю. Наприклад, вирішили разом з банком «Еталон» щороку встановлювати пам’ятники відомим літературним героям — так, на київських вулицях з’явилися бронзові Паніковський, Проня Прокопівна і Голохвастов. Якщо взялися допомагати чоловічому квартету «Явір», то й роблять це вже шостий рік. Подібних прикладів чимало. Отже, співпраця банку та франківців по всьому виходить — всерйоз і надовго. І це добре. Погано, що «Аваль» перший і єдиний, хто пішов на подібний крок.
Проте я б не стала поспішати і звинувачувати вітчизняних підприємців у несвідомості, непатріотичності і байдужості до долі української культури. У тім-то й справа, що бажаючі вкладати гроші в Національну оперу, наприклад телеканал «Культура», є. Але, зізнається Богдан Ступка, який на зустрічі був присутній як особа двічі зацікавлена, будучи не тільки міністром культури і мистецтв, але й актором театру ім. І. Франка, вони чекають. Чекають, коли будуть ухвалені закони про гастрольну діяльність, про неприбуткові організації, про меценатство та культуру. Інакше кажучи, коли добрі наміри підприємців будуть підкріплені законодавчо і підтримані державою, як це робиться в усьому цивілізованому світі, до якого ми так хотіли б себе зараховувати. До речі, в тому ж світі держава допомагає одиницям, і культура існує в основному за рахунок приватного капіталу. У нас, переконаний Богдан Ступка, іншого шляху також немає. То, може, не слід його штучно загороджувати.
