Тривалі гастролі Московського театру «Ленком» у Києві вчергове довели й без того очевидну річ: вітчизняна публіка дуже зголодніла за сценічним видовищем. І того, що пропонують українські театри і режисери, їй явно недостатньо.
Театр Марка Захарова привіз три вистави: «Місто мільйонерів» (сценічна фантазія за знаменитою п’єсою Едуардо де Фiлiппо «Філумена Мартурано), «Пролітаючи над гніздом зозулі (Затемнення)» — за одноіменним романом Кена Кізі та «Ва-банк» — за пізньою п’єсою Олександра Островського «Остання жертва». З цих робіт тільки одна зрежисована самим Марком Анатолійовичем. «Місто мільйонерів» здійснене Романом Самгіним під загальним керівництвом Захарова, «Пролітаючи над гніздом зозулі» поставив болгарський режисер Олександр Морфов.
Втім, незважаючи на різницю у віці, в біографіях і в сценічних темпераментах режисерів, всі спектаклі — це впізнавано ленкомівські роботи. Наявні всі відповідні ознаки: акцент на акторах-зірках, багаті, масивні декорації (прес-реліз з гордістю сповіщає про 10 вантажівок обладнання), виразно комедійний репертуар, намагання бути якнайзрозумілішим для глядача і пов’язана з цим полегшена манера режисування. Останнє, між іншим, призводить до дуже вільного поводження з першоджерелом — що показово, всі три вистави мають режисерські, а не драматургічні варіанти назв. Особливо це відчувається у «Пролітаючи над гніздом зозулі». За зізнанням самого Морфова, роман Кізі при всіх його принадах не є театральним твором, там замало діалогів і дії — тож режисерська група вирішила дещо доповнити первісний текст. Внаслідок цього зі сцени залунали жарти на рівні «Аншлагу» та інших, скажімо так, специфічних ТБ- шоу. Що ж до виконавців, то вони все це проговорювали доволi старанно, але не більше того. Бо для втілення божевілля на сцені потребується набагато ретельніша праця; адже психічно хвора людина — це не просто проговорений «діагноз», це ще й відмінності у мові, в жестах, у міміці, в пластиці — тобто яскравий, сильний образ. Натомість на сцені — лише юрба акторів, що голосно кричать і в міру здібностей використовують власні штампи гри. Те ж саме стосується і Олександра Абдулова. Він грає не стільки головного героя, Макмерфі, скільки самого себе — тобто демонструє все ті ж штампи, котрі в нього як у талановитого артиста, звичайно, різноманітнішi, аніж в інших учасників вистави, проте залишаються штампами. Відбувається це тому, що гарний актор, здається, не знає, що робити, і завдання, поставлене перед ним режисурою, є хибним — інше пояснення важко знайти.
Те ж стосується Інни Чурикової в «Місті мільйонерів». Філумена є багатобічною натурою. Вона сердита, сварлива, водночас і щиросердна, приваблива, навіть сексуальна жінка. Краса Чурикової більш стримана, її талант скоріше піднесеного, інтелектуального гатунку; грати дратівливу феміну — це, все ж таки, не для неї, тим паче — в настільки побутово-реалістичній інтерпретації, яку постановник дав п’єсі де Філіппо.
Звичайно, у доборі ролей майже бездоганним виглядає «Ва-банк». Тут всі на своїх місцях — і Олександра Захарова, і Олександр Збруєв, і Сергій Степанченко. З усіх трьох спектаклів цей зроблено найбільш якісно, що не дивно. Тут вже йде мова про нюанси, про напівтони й відтінки: наприклад, інколи актори надто «перетискають» у комічних інтонаціях, і це починає скидатися на буфонаду; вставочні естрадні номери аж надто гучні; карети, що геть чисто забили сцену, виглядають спочатку досить оригінальним, а згодом вже дещо нав’язливим сценографічним рішенням. Що ж до режисури, то тут теж доводиться згадати про штампи — але то штампи самого Захарова, і в них достатньо шанувальників.
А втім, саме шанувальники, публіка є головним героєм всіх «ленкомівських» вистав. Вистави цього театру можуть бути і заштампованими, і другорядними, і несвіжими за ідеями, і просто невдалими — але кожна з них знайде свою авдиторію. Бо глядач, йдучи сюди за розвагою, завжди гарантовано отримає її, і він це знає; якого штибу буде саме видовище — то вже інша справа. І тут повертаємося до того, з чого почали: жодний з великих українських театрів, котрі утримуються в тому числі й на наші податки, такої гарантії не дає. І доки так буде — сотні, тисячі глядачів купуватимуть квитки за шалені гроші й забиватимуть холодні, не пристосвані для театральних вистав концертні зали, щоб побачити щедрих до аудиторії гастролерів.
