Мета всієї акції — показати професіоналам (критикам, продюсерам, представникам європейських фестивалів) досягнення «молодої української режисури». Проте визначення молодості тут досить сумнівне: вік переважної більшості режисерів — у діапазоні 35—45 років. Скоріше, потрібно говорити про тих, хто ствердив себе в 1990-і й нині, ставши зрілими майстрами, вони посідають лідируючі позиції на українській сцені. Це ініціатор проекту Дмитро Богомазов, чиє ім’я добре відоме київським театралам завдяки виставам у Театрі драми та комедії і на власній «Вільній сцені»; Михайло Яремчук, автор прекрасного «Вишневого саду» в Театрі маріонеток; Атілла Віднянський, який виростив у далекому Берегові театр європейського рівня; Володимир Кучинський, чиїми зусиллями Львів перетворився на театральний центр, який за значущістю не поступається столиці... Звичайно, метрами їх назвати складно — до тих, хто постійно шукає нові шляхи, генерує свіжі ідеї, таке музеєфікуюче звання не підходить. Але вони — це сьогоднішня й завтрашня реальність вітчизняної сцени.
Чи досягла своїх цілей перша Платформа — буде ясно згодом. Тут хотілося б розповісти про тих її учасників, які, на відміну від вищезгаданих режисерів і колективів, з тих чи інших причин не так відомі.
ТанцЛабораторіум Лариси Венедиктової — невелика хореографічна студія, де «пріоритетом художніх досліджень є розробка нових підходів до енергетики руху, звуку, тексту». Якщо абстрагуватися від інших формулювань програми, на зразок «чистих абстракцій танцю в уявній конкретності повсякденних переживань», то стане зрозуміло, що ТанцЛабораторіум — група ентузіастів, яка займається модною у світі, але невдячною в нас справою — модерною імпровізаційною пластикою. Фестивалі такого, актуального, танцю проходять із величезним успіхом, пошуки в цій галузі ведуться невпинно. Перебуваючи, фактично, в конфронтації з академічним балетом, така хореографія виробляє найнезвичайніші пластичні форми, залучає «мову тіла» з інших культур. Вождем і зачинателем цього руху можна вважати легендарного американського танцівника Мерса Каннінгема, який організовував і брав участь у найнезвичайніших, авангардних проектах (наприклад, розробляв балети за текстами Джеймса Джойса). Каннінгем був професіоналом найвищого класу, що давало йому можливість творити свій танець, незважаючи на думку догматиків. Нинішні його послідовники, в сильній конкуренції одне із одним і з традицією, виробляють свої прийоми, відвойовують свою територію.
Така широка довідка необхідна для розуміння проблем, з якими стикаються виконавці імпровізаційної пластики в нас. ТанцЛабораторіум продемонстрував нову роботу «Перехрестя» за мотивами п’єс Тома Стоппарда. Венедиктова та її колеги зробили наголос на обіграванні інтер’єру Центру сучасного мистецтва — анфілади білих гучних залів із високими стелями. Танцюристи в темному трико виглядали в такому просторі дуже ефектно, будь-який жест вже сам собою є виграшним. До того ж симультанний принцип дії давав можливість залучити публіку до свого роду гри, невеликої пригоди. Гості вистави переміщалися, вслід за акторами, з кімнати в кімнату, виявляючи свого роду пластичні сюрпризи.
Однак «Перехрестю» — при всій вкладеній у нього енергії та ефектності мізансцен — бракувало саме динаміки, смислової стрімкості. Дуже швидко стало помітно, що виконавці добре засвоїли певні рухи і, намагаючись імпровізувати, не можуть запропонувати нічого несподіваного; вони власне (вдаючись до літературних асоціацій) складають фрази з одного й того ж набору слів. Зв’язного тексту в результаті не виходить, лише розсип уривків, окремо цікавих, загалом — неспроможних. Адже імпровізація — заняття так само привабливе, як і небезпечне. Її безперечна свобода потребує найбільш фундаментальної виучки, абсолютного освоєння всіх необхідних прийомів і, як наслідок, такої ж абсолютної слухняності тіла, моментальної готовності виконавця до будь- яких завдань. Брак саме такої підготовки й відчувається в трупі ТанцЛабораторіуму, за винятком, можливо, самої Венедиктової. Втiм, виучка — справа наживна. Головне — не зупинятися й не в’язнути в пафосі маніфестів.
Руслан Баранов, до речі, наймолодший учасник Платформи (28 років), помітно, що має класичний вишкіл. Традиційні прийоми він використав для створення невеликої моновистави «Порожнеча — є форма, форма — є порожнеча». «Порожнеча», яка межує за своєю простотою та читаністю з етюдом, є привабливою, звичайно, насамперед через особистість виконавця. У кремезного пластичного Руслана не простоює жоден м’яз, він грає всім тілом і обличчям, він перебирає один за одним безлiч різних станів, дотримуючись, однак, основного, трагікомічного амплуа — блазня. Інакше кажучи, роботі Руслана властиві не лише суто хореографічні риси, але й цілісна театральна драматургія. Таке поєднання може дати дуже хороший результат у майбутньому.
Сучасний балет в Україні, як і раніше, залишається парією, і всім, хто намагається зайняти цю нішу, доводиться дуже нелегко — досить пригадати долю Сергія Ратманського чи Георгія Ковтуна. Колективи на зразок ТанцЛабораторіуму для Києва все ще є екзотикою, а повинні стати буденним явищем, із сотнями студентів, десятками вистав і постійними, широко анонсованими фестивалями. Тоді, до речі, й академічний балет просто змушений буде шукати шляхів до оновлення. Адже аналогічна ситуація для драматичного театру виявилася вельми плідною (див. вище).
Такий, мабуть, головний підсумок «танцювальної частини» Театральної платформи.
