У Київському будинку кінематографістів у рамках фестивалю «Березілля» відбулася ретроспектива фільмів прославленого чеського режисера і художника Яна Шванкмайєра. Їх було небагато: два повних метри («Дещо з Аліси», «Урок Фауста»), півдесятка коротких. Ці фільми мають якість реальних, об’ємних об’єктів, — настільки вони наповнені предметами звичайного світу, і кожна, найдрібніша деталь, чи то цвях чи грудочка пластиліну — в кадрі викохана, яскраво підкреслена в своїй предметності. Однак і предметність ця особлива. Так трапляється уві сні: ти бачиш зовсім звичайну річ, яка в сновидінні несподівано перетворюється, несе в собі загрозу або здивування, служить дивним вірусом твоєї свідомості, що скасовує контроль розуму й випускає назовні найнеймовірніші картини. Такі сни й показує чеський режисер.
Народився ж він під справді химерною зіркою, 1934 року — тоді ж, коли в Празі створилася перша група митців-сюрреалістів. Відносно сюрреалізму Шванкмайєр міг би повторити слова Сальвадора Далі — «сюрреалізм — це я», бо всі прийоми цього напрямку мистецтва тут застосовуються дуже творчо і часто. Але, як і всякий обдарований актор, Шванкмайєр, звичайно, більше за будь-який стиль, не уміщаючись у рамки класифікацій. Заняття його завжди були обширними і далеко не зразу були пов’язані з екраном. Спочатку були постановки театральних спектаклів, малювання картин, виготовлення ляльок і хуліганських інсталяцій. Можливо, саме тоді він зумів виділити вірус уяви й зробити з нього вакцину проти дійсності та буденної нудьги.
У фільмах Шванкмайєра найзвичайніші речі поводяться так, як вести їм взагалі заборонено. Булочка може наїжуватися цвяхами, шматок м’яса носитися коморою і ховається мiж глечиками, двоє звичайних громадян у ресторані з’їдатимуть тарілки, стіл, стільці, а потім один одного, а гурмани в іншому ресторані ласуватимуть частинами власних тіл, погруддя Сталіна народить погруддя іншого вождя, людина, зроблена з ножів і виделок, нападає на людину, зроблену з фруктів і овочів. Дивні ситуації та символи, перетворення і зникнення можна перераховувати й перераховувати. Проте є в нього один набір безвідмовних предметів, з якими він просто творить чудеса. Це — ляльки, причому не прості, а старовинні ляльки чеського театру маріонеток — театру, який практично без змін існує ось уже декілька сотень років.
Шванкмайєр працює саме в цьому невдячному жанрі — він фактично знімає лялькові мультфільми. Однак ляльки-маріонетки в нього запросто розігрують цілі трагедії, б’ються на шпагах, кохаються, встають з труни у вигляді привидів і відправляються на той світ — так, як це відбувається в сильно вражаючих мультфільмах «Дон Жуан» чи «Фауст». Причому в «Фаусті» головний герой — реальна, жива людина — сам несподівано виявляється в ролі маріонетки в театрі, де йде на сцені історія лікаря Фауста. Навіть простий балаган може стати кращим способом філософського узагальнення. Такою є коротка «Гробниця» (1966 рік), де дві ляльки-клоуни, звичайні маріонетки-рукавиці, ділять між собою справжню живу морську свинку, швидко дійдуть до смішної та страшнуватої бійки і в кінці обидва гинуть, а дві руки, що ними водили, тихо провалюються в небуття крізь дірки в підлозі.
Проте Шванкмайєр не був би собою, якби не грав зі всім світом. Його справжній шедевр «Дещо з Аліси» — за «Алісою в країні чудес» Керолла — зроблено настільки переконливо, що після одного-двох його переглядів іншу Алісу важко собі уявити. Навколо маленької дівчинки (її грає справжнє живе дівча) раптом оживають найзвичайніші предмети, якими наповнено її кімнату. І ось вона вже подорожує в світі порожніх віталень і покинених комірчин, де з нешкідливими речами твориться щось неможливе. Режисер збирає істот, якими наповнено подорож Аліси, з кісток і банок, залізяк і гральних карт; реальна маріонетка — звичайно, Божевільний Бовванщик, а Березневий Заєць — заводна іграшка, а Білий Кролик — це опудало кролика, що оживає, і він працює катом у гральної карти — Герцогині... Шванкмайєрові вдалося в цьому, на перший погляд дуже дорослому фільмі, передати блаженну гру дитинства, коли весь світ — це лише майданчик для неї, а іграшками, страшними або добрими, стають будь-які предмети. При цьому — прошу звернути особливу увагу — всі фільми зроблено вручну, ніяких комп’ютерів і близько нема.
Якраз після цього кіно можна почати боятися меблів чи кухонного начиння. Невідомо, що вони можуть витворити. Але тому й хочеться, простягши руки, вихопити прямо з екрану ці небувалі й заворожуючі красиві речі — мабуть, перенесені на цей бік, вони змінять буденне життя до невпізнання. Але в той же час зрозуміло, що нічого не вийде — бо всі ці образи можуть існувати як глибоководні риби, і, підняті на поверхню, просто потьмяніють, загинуть. Вони можуть жити на одній чарівній глибині — на глибині Шванкмайєра.
