Коли Перший секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов в ніч на 25 лютого 1956 року (забезпечивши собі перед цим переобрання на вищу посаду в ЦК, що є дуже важливим!), зробив, — у мовчазному від шоку, розгубленості, відчаю, обурення, недовіри, залі — свою сенсаційну доповідь про «культ особи» Сталіна й злочини покійного тирана, то сам Микита Сергійович, очевидно, не передбачав, та й не міг передбачити наслідки свого кроку.
Марксист Хрущов,очевидно, геть забув блискучий афоризм Фрідріха Енгельса про глибинні, геть неочікувані результати наших дій. (Друг й соратник Маркса, власне, писав про наші «перемоги над природою», які, «звичайно, в першу чергу, саме, тягнуть за собою саме ті наслідки, до яких ми прагнемо, проте в другу та третю чергу породжує наслідки, абсолютно неочікувані для нас»). Енгельс виявився пророком і щодо вчинку Хрущова — вчинку, водночас, і хитро розрахованого (покласти всю відповідальність за жахливі злочини, по суті, лише особисто на Сталіна, вивести самого себе, безпосередньо учасника репресій, «з під удару»), і відчайдушного хороброго (жоден член президії ЦК КПРС не підтримав наміру Микити Сергійовича засудити так званий «культ особи», і Першому секретарю довелося взяти відповідальність на себе). Бо доповідь першої особи на з’їзді запустила тривалий, неймовірно важкий, подекуди кривавий, затягнутий на десятиліття процес демонтажу й подальшого розпаду тоталітарної сталінської імперії.
Хрущов, засудивши злодіяння ката (наскільки щиро він це зробив — окреме і непросте питання), сподівався не лише на виправдання, але й на змінення режиму (певною мірою, звичайно, лібералізувавши його). Але сталося не так. «Надзвуковий літак» радянської історії втратив керованість. Бо спочатку окремі відчайдухи, а згодом значима (інтелектуально та етично) частина суспільства почала задавати вкрай незручні запитання: а чи тільки особисто Сталін та його найближчі сатрапи були м’ясниками-катами? Може, справа у Системі? Розпочався масовий процес пробудження національної свідомості народів Радянського Союзу (і українського, можливо, передовсім), крига скресла — національне відродження, попри табори, репресії, арешти, масову брехню, торувало собі дорогу і в Україні, і в Грузії, і в країнах Балтії.
По суті, Хрущов, звинувативши у нічному, притихлому залі засідань ХХ з’їзду персонально Сталін у нелюдських злочинах — підписав вирок Системі (але з відтермінованим строком виконання). Бо Система виявилась занадто сильно зав’язана саме на Сталіні — її символі, ідолі та втіленні, і прибрати Сталіна (Брежнєв з Сусловим це відчували) було смертельно небезпечно для неї. Бо, по друге, мав рацію, Бісмарк, який колись написав: «Історія — не розклад руху поїздів; вона дуже жорстоко сміється над тими, хто складає такі графіки».
