Акція українських журналістів «Похід свободи», під час якої Верховній Раді України знову було висунуто вимоги про внесення змін у законодавчі акти, що стосуються діяльності ЗМІ, відбулася учора на Європейській площі, біля приміщення УНІАН. Її організаторами виступили представники львівських ЗМІ під егідою Національної спілки журналістів України. Позавчора подібна акція відбулася на площі перед Львівським університетом. «Похід свободи» став логічним продовженням акції «Хвиля свободи», ініційованої навесні журналістами львівської газети «Експрес», що широко висвітлювалася українськими ЗМІ.
Передані тими днями в парламент пропозиції про внесення в законодавство змін щодо ЗМІ так і не були винесені на розгляд на минулій сесії. Це й спонукало львівських журналістів організувати нову акцію — в перший день роботи 6-ої сесії Верховної Ради України. Вимоги, як і раніше, стосуються обмеження верхньої межі компенсацій «за моральні збитки» у справах проти ЗМІ (на рівні 150 неоподатковуваних мінімумів прибутків громадян). Крім того, учасники акції вимагають від Верховної Ради розпочати роботу над Інформаційним кодексом України, який унеможливив би втручання владних структур у справи ЗМІ. У разі невиконання цих вимог учасники «Походу свободи» залишають за собою право радикалізувати свої дії. До речі, суть вимог журналістів підтримує й Парламентський комітет з питань свободи слова та інформації, про що було заявлено його головою Олександром Зінченком на нещодавній прес-конференції.
КОМЕНТАР
Марія МИСЬО, IREX ProMedia:
— Це зациклення на встановленні верхньої межі на відшкодування моральних збитків не плекатиме ріст професійності та об’єктивності української преси. Взагалі відшкодування моральних збитків є одним з механізмів, що детермінує, яка преса повинна вижити, а яка — ні. Якщо встановити обмеження на відшкодування моральних збитків, взагалі не звертаючи увагу на те, винен чи не винен журналіст, то це буде заохочувати зловживання свободою слова з боку редакторів і журналістів. Мені здається, що такі театралізовані акції приносять набагато менше користі, ніж нормальне викладення своїх аргументів з того чи іншого питання.
Наталя ЛІГАЧОВА, «День»:
— До поновлення акції львівських і київських журналістів, що приєдналися до них, серед їхніх колег знову ставлення неоднозначне. І знову аргументи тих, хто вагається в її доцільності, зводяться до трьох основних: мовляв, львівський «Експрес» знов- таки проводить власну рекламну кампанію, а для людей, які всерйоз займаються газетним бізнесом, досить і існуючих у законах положень, щоб — при наявності грамотних адвокатів! — захистити свій бізнес, своє видання та своїх журналістів від непомірних апетитів чиновників, партійних бонз і депутатів, тобто тих, хто частіше за все й виступає в ролі «скривджених та ображених» пресою. І, зрештою, що безкарність розв’яже пресі руки аж до неохайних публікацій. Ну що ж, мотиви тих, хто виступає ніби суто за суспільне благо, дійсно завжди неоднозначні, як, гадаю, і в організаторів «Хвилі свободи». Але для мене однозначно, що суспільству вигідніше, щоб саме преса була захищена від свавілля чиновників, ніж щоб чиновники були захищені від свавілля преси. Другий варіант обходиться суспільству просто куди дорожче...
Що ж до «грамотних адвокатів» та юридичної компетентності самих журналістів, то в тім-то й справа, що в нашій пострадянській країні, а тим більше в провінції, на це, на жаль, поки що розраховувати не доводиться, так само як і на наявність, скажімо, в якої-небудь районки або невеликої міської приватної газети коштів для забезпечення професійного самозахисту. Так що покладати надії на подібне — це все одно, що вважати, ніби всі наші судді «мудрі й досвідчені», як недавно пропонував на брифінгу, присвяченому якраз проблемам позовів до преси, суддя Верховного суду України Іван Домбровський.
То, може, спробувати поглянути на цю акцію все- таки з іншої дзвіниці? Як на ледь чи не єдину поки в Україні спробу громадських організацій відстояти свої передусім політичні права. Бо свобода слова, одним із наріжних каменів якої є право на критику посадових осіб, — це політика. Це діяльність, що передбачає вплив на стан суспільства загалом, а не тільки, скажімо, на виплату або невиплату зарплат конкретній соціальній групі.
Верховна Рада, яка єдина спроможна вирішити проблему обмеження позовів до преси радикально, уже вкотре провалює це, тим самим насамперед ігноруючи інтереси своїх виборців. Не секрет, що передусім не хочуть відповідних змін у законодавстві ліві фракції — для яких неосяжні суми в претензіях до ЗМІ є істотним джерелом поповнення їхніх партійних кас. Самі депутати мають великі сумніви, що і на цій сесії це питання вдасться внести хоча б до порядку денного ВР. То, може, саме такий мирний, але — бучливий, але яскравий, але привертаючий увагу обивателя-виборця натиск учасників акції і є необхідний? Коли суспільство примушує владу слухати себе — навіть незважаючи на всі відомі й видимі витрати цього процесу, зокрема кон’юнктурні, — це все ж таки краще, ніж мовчати в носову хустинку й сидіти в очікуванні, коли хтось прийде і вирішить щось глобально.
