«Я завжди почувався винним за те, що в моїй рідній Дружківці відбувся суд над Олексою Тихим, тому це видання, до впорядкування якого я доклався, — розглядаю як своєрідну персональну спокуту за скоєний у моєму місті злочин», —поділився один із укладачів двотомника, головний редактор газети «Наша Дружківка» Євген Фіалко.
Сорок років потому публіцистичні висновки О. Тихого (викладені передусім у «Думках про рідний донецький край») виглядають справді пророчими — але, на превеликий жаль, не тому, що тільки він — людина, поза сумнівом, незвичайно тонка й чутлива — зміг розгледіти (серед ідилічної дійсності) катастрофічність наслідків політики денаціоналізації Донбасу, а тому, що лише він мав громадянську мужність вголос назвати її такою, якою вона була: трагічною та пустою. «Я вважаю, що національна безликість, моральна порожнеча, тваринне життя — хвороби незрівнянно тяжчі від алкоголізму чи пияцтва і в значній мірі є причиною останніх, — писав О. Тихий. — І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини? Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом».
«Гріх мого покоління полягає у тому, — скрушно хитає головою ще один із укладачів двотомника — політв’язень, співкамерник Олекси Тихого, історик дисидентського руху Василь Овсієнко, — що воно свідомо відторгло своїх дітей від українського ґрунту — культури й мови; обрізало їм коріння й пустило безрідним перекотиполем по світу. Але я сподіваюся, що теперішня молодь повернеться до культури дідів. Не кожен здатен на той героїчний вчинок, на який пішов Олекса Тихий, але кожен здатен виховати дітей в українській культурі».
Не враховуючи найбільшої роботи О.Тихого (компілятивної збірки цитат про роль мови в житті народу «Мова — Народ», котра вийшла окремою книжкою ще 2007 року), видана за сприяння ОДА двотомна праця увібрала всю спадщину відомого донеччанина. Зокрема, до тому першого увійшов науковий, епістолярний та публіцистичний доробок мислителя; документи, пов’язані з діяльністю правозахисника, та матеріали судових справ. Другий том включив спомини друзів й сподвижників дисидента, добірку знімків та міркування сучасників про життєвий і духовний шлях Олекси.
«Хочеться вірити, — говорить син мислителя Володимир, — що з мого батька таки виявиться поганий пророк, й українська культура й мова у Донецькому краї, всупереч серйозним підставам для занепокоєння, не тільки не щезнуть, а й відродяться». Вірити, пане Володимире, справді хочеться, та, на жаль, і підстав для оптимізму не так багато. Звісна річ, допомога ОДА у виданні творів О.Тихого є важливою й своєчасною, а проте й критикована ним у цих творах плачевна дійсність від самого лише цього факту не зміниться у кращий бік. Ось і тепер на запитання, чи має область якийсь стратегічний план щодо дерусифікації регіону, присутній на презентації збірки заступник голови Донецької ОДА Олександр Фоменко відбувся відповіддю про те, що це — дуже важлива тема, про яку варто говорити й міркувати окремо. Тим часом в опублікованих текстах О.Тихого даються прекрасні практичні рекомендації з відродження україномовного середовища — треба мати лише бажання та волю керуватися ними в житті.
