Як стало відомо «Дню», Євгенія Семенівна від пишних урочистостей і вшановування її як легендарної примадонни та відомого педагога з вокалу відмовилася. Більш того, напередодні ювілею співачка категорично не хоче спілкуватися з представниками ЗМІ, але для нашої газети зробила виняток. Як живеться співачці сьогодні? З якими проблемами їй доводиться стикатися? Про це — наша розмова.
— Євгеніє Семенівно, як ідуть справи з вашим дітищем — «Малою оперою», відкриття якої з нетерпінням чекають у музичних колах?
— Є рішення депутатів Київради відкрити театр «Мала опера», а грошей поки немає. Колишній мер столиці пішов зі своєї посади, а у нового маса проблем і до вирішення нашого питання в нього руки ніяк не доходять. Ви знаєте, я не розумію, чому ми повинні жити в постійному міжчассі: від виборів до виборів і кожні чотири роки починати все наново? «Мала опера» — це мінімум того, що повинна мати європейська столиця. Я хочу, щоб на цій сцені глядачі побачили опери, які рідко виконуються. Адже талантів у нас — багато, а показати себе їм ніде. Ось і їдуть вони за кордон. Насамперед, до Москви, де крім п’яти державних оперних театрів, працює ще чотири приватних. Я зараз сама, з власної ініціативи, але проти волі, віддаю своїх найкращих випускників у чужі руки. Нині шукаю кошти, щоб відправити своїх учнів на конкурс за кордон.
— Куди їх запрошують?
— На фестиваль «Київська Русь» приїжджала Лариса Гергієва — сестра видатного диригента Валерія Гергієва. Вона — педагог і концертмейстер, а також директор Академії оперних співаків при Маріїнському театрі. Вона керує майстер-класами для молодих співаків у Гельсінкі (Фінляндія). В обидва ці місця отримали запрошення на прослухування у неї мої учні Тамара Ходакова (лауреат конкурсу камерних виконавців у Калінінграді «Янтарный соловей») і два молодих випускники Олена Арбузова та Дмитро Іванченко. Я з болем у серці віддаю їх, оскільки розумію, що на відміну від України, у них там є перспектива. Хіба це випадково, що всі наші таланти їдуть працювати за кордон, як, наприклад, мій вихованець Михайло Дідик, який нині гостролює по всьому світу.
— А хто ж співатиме в «Малій опері»?
— Ми підпишемо контракти з солістами Національної опери України, які виходять на рідну сцену не частіше, ніж раз на три місяці та мало радості отримують від такої роботи.
— А як ви стали займатися співом?
— У 1943 році, коли щойно звільнили Харків від фашистів, почали збирати діток на вулицях і влаштовувати їх навчатися в ремісничих училищах. Нас у мами було троє. Батько загинув на фронті. Мене взяли до Спеціального жіночого ремісничого училища N5 у Харкові. Саме там був організований ансамбль, де я співала. Потім, починаючи з 1947 року, регулярно в Москві проводилися огляди художньої самодіяльності трудових резервів. Уявіть, я три рази виступала в Москві, у Большому театрі перед Сталіним.
— Ваш талант помітили і запросили вступити до Консерваторії?
— Так. Але я не дуже хотіла навчатися в Консерваторії. Мені подобалося шити, і я хотіла стати швачкою. Після трьох класів початкової школи мені було дуже важко складати iспити з таких предметiв, як історичний матеріалізм. Тому навчання проходило важко. Мене кілька разів виганяли з Консерваторії, та оскільки викладачі бачили в мені потенціал співачки, відновлювали. Якось тогочасний голова Верховної Ради України Гречуха викликав мене і сказав: «Голос — це не твоя власність, а надбання народу. Ти не маєш права заривати свій талант у землю»! І довелося мені постаратися і «гризти граніт науки», щоб стати оперною співачкою.
— Які спогади у вас пов’язані з Харковом?
— Коли стала професійною співачкою, то щороку виступала в Харківському оперному театрі. Зараз щорічно вожу туди своїх учнів, і ми, завдяки директору театру Валентину Георгійовичу Селіхову, даємо з оркестром концерти на сцені Харківської опери. Для мене це — своєрідний творчий звіт. Адже Харківщина — моя батьківщина.
— У 1960-ті роки меломани стежили за суперництвом на сцені Київської опери двох «зірок» Белли Руденко та Євгенії Мірошниченко. Чи відбувається щось подібне зараз?
— Жодного суперництва у нас з Беллою не було. Кожна з нас займала свою нішу. Розмови про суперництво виникали у навколотеатральних колах через те, що до Белли Руденко більше благоволили тогочасні високі чиновники різних рангів. Але я не можу скаржитися на увагу публіки. Усі мої виступи проходили з аншлагами. Зараз, на жаль, співачки високого рівня віддають перевагу виступам за кордоном, а не у Києві. У цьому я бачу величезну проблему. Дирекції Національної опери України треба так будувати свою роботу з солістами, щоб вони могли не лише презентувати себе за кордоном, але, насамперед, частіше виступати перед своєю публікою.
— На вашу честь у Національній опері збираються 21 червня дати виставу Доніцетті «Лючія ді Ламмермур». А чи буде ваш ювілейний вечір?
— Ювілейного вечора не буде. Я взагалі не хочу жодних урочистостей. Керівництво Опери я попросила лише про одне — щоб партію Лючії виконувала моя учениця Сусанна Чахоян, і вони погодилися.
— Ви мали намір побудувати церкву у своєму рідному селі?
— Це дуже болюче питання. У с. Першому Радянському, яке розташоване в 70 км від Харкова, там досі немає навіть клубу. Я зібрала 30 тисяч грн., але на ці гроші сьогодні навіть каплицю не побудуєш.
— Напередодні ювілею який у вас настрій?
— Гірко, коли доводиться рахувати копійки. Зарплата у мене — 700 гривень. Про пенсію й говорити не хочеться. Я — дитина війни. У 13 років уже працювала на заводі, але не маю жодних пільг ні за звання, ні за вислугу років. Якщо б я жила на Заході, то коли була на вершині вокальної кар’єри, застрахувала б свій голос або заповідала б свої голосовi зв’язки вченим для дослідження, і жила б собi безбідно. Не хочу скаржитися, але настрій у мене зовсім не передсвятковий. Але я не тримаю зла ні на кого. Адже ми помираємо не від старості, а від образ.
«День» вітає Євгенію Семенівну з ювілеєм і бажає їй натхнення, оптимізму та здійснення всіх її планів i надій.
