На цей раз, у рамках проекту «Гранди мистецтва в Києві», театр Роберта Стуруа привіз «Гамлета», інсценізацію текстів Іллі Чавчавадзе «Чи він людина?!» та «Дванадцяту ніч». Програма цілком святкова, передріздвяна, всі спектаклі — останнього часу. Наприклад, прем’єра «Гамлета» відбулася лише місяць тому, 21 листопада.
Проте, для самого пана Роберта ця постановка шекспірівської трагедії — вже третя за ліком по англійській та московській версіях. Кияни мали можливість бачити «Гамлета» з Костянтином Райкіним у головній ролі. Останній «Гамлет» — це, як уявляється, спектакль про владу, не так у політичному, як у моральному аспекті — про владу- Левіафана, владу-дракона, яка вбиває тіла, але частіше — душі; яка калічить. Пригадується один із героїв п’єси Шварца «Дракон», котрий прикидався психічно хворим, оскільки взагалі не мав душі; у Стуруа ж Гамлет зображає божевільного, щоб душу не втратити.
Проте, не лише Гамлет (Заза Папуашвілі) здiйснює свою гру; лицедіють всі, Стуруа навмисно вводить подібне відчуження, щоб зробити зріз того, що відбувається в Ельсинорі. З цього погляду парадоксально вирішено епізод «Мишоловка», коли раптом, замість трагіків, сцену вбивства починають розігрувати спочатку Гертруда (Ніно Касрадзе), а потім — і Клавдій (Леван Берікашвілі). При дворі гра, вигадки, і реальність переплелися вже настільки, що ніхто не вважає за потрібне щось приховувати. Всі вже розучилися жити, не акторствуючи, грають безперервно — і наодинці, і один з одним. Гамлет включається в хибне коло гри, щоб не викрити себе, тому й відмовляється читати «Бути чи не бути» — цей момент блискуче поданий як репетиційна проба, пiд час якої Гамлет просто відмовляється виконувати одну зі своїх багатьох ролей. Істинною жертвою тут виявляється Офелія, пронизливо виконана Іамзе Сухітішвілі. У Стуруа вона не просто божеволіє, але й відмовляється грати так, як усі, не вмирає — йде. І сцена її відходу запам’ятовується надовго.
Природно, що й кривава розв’язка — це ще один епізод гіркого трагіфарсу. Тіла падають, підкошені бутафорськими клинками й уявною отрутою. Муляжний Фортінбрас, котрий, у вигляді манекена, присутній з самого початку вистави, раптом оживає й розпоряджається буденним тоном: «Приберіть трупи!» Але ж трупи — несправжні... Влада не гідна нашого страху, але й не варто дозволяти їй перетворювати життя на нелюдяний балаган, де доводиться зображати тих, ким ми насправді не є.
Одноактна трагікомедія «Чи він людина?!» послужила відмінним контрапунктом між двома шекспірівськими колосами. Безупинне раблезіанство, типажі, котрі немовби сходили з картин Піросмані, меню на вечерю, як привід до глобального конфлікту, заворожливі хорові розспіви — ось складові цієї невеликої сценічної поеми.
А головною подією гастролей, безперечно, стала «Як завгодно, або Дванадцята ніч Різдва». І в «Гамлеті», і в «Чи людина він?!» було багато прикрих довгот, багато акторського, галасливого надриву, що виникає, як виявляється, з недостатнього з’ясування малюнка своєї ролі. «Дванадцята ніч» — це твір завершений, самодостатній практично за всіма параметрами. Його сценографія (виконана незмінним партнером Стуруа, Георгієм Алексі-Месхішвілі) викликає майже підліткове захоплення. Це дуже світлий, насичений яскравими фарбами простір. Навіть предмети побуту схожі на збільшені іграшки. Ось тут- то, в цій величезній дитячій, веселяться, галасують і бавляться дивакуваті персонажі. Однак Стуруа — парадоксаліст за своїм мисленням, і тому ці великі діти живуть у двох рівнобіжних сюжетах. Одна площина подій — чарівна плутанина в «Дванадцятій ночі», інша — різдвяна містерія, яку розігрують при дворі герцога Орсино, та яка в певний момент починає існувати незалежно від основної фабули.
У нестримному карнавалі, котрий заполонює кін, важко виділити головного героя, проте найпомітнішим, безперечно, потрібно назвати Мальволіо — Зазу Папуашвілі. Він занадто далекий від хрестоматійного трактування дворецького графині Олівії, як синьої панчохи, ханжі. У цьому Мальволіо — безодня чарівливості, він — неймовірно смішний, у своєму намаганні сподобатися своїй господині, й так само зворушливий у своїй пристрасті, яка раптово спалахнула. Папуашвілі так віртуозно відігравав раптові зміни станів у свого героя, що вже одна його поява під мелодію з «Моєї прекрасної леді» викликала справжні овації.
І все ж у Шекспіра навіть у іскрометних комедіях є завжди присмак меланхолії, найщасливіші фінали не обходяться без особливого роду неспокою, притаманного лише філософічно високому світовідчуттю. Сумний мотив не обійшов і «Дванадцяту ніч». Стуруа у багато разів посилив його. Вже все роз’яснилося, й знайшли один одного близнюки Себастьяно й Віола, і склалися дві щасливі пари. Аж раптом на сцену зігнута фігура вносить величезний хрест. Кати бредуть слідом. І щасливі мешканці Іллірії стають глядачами того, як розпинають Ісуса. Такий фінал можна відкидати, але не можна не визнати, що він по- своєму переконливий, i всі вчинки героїв дістають іншу оцінку, як і весь спектакль — додатковий етичний вимір.
Таким чином, знайомство з «новим» Стуруа відбулося. Він як і раніше — порушник канонів і розбурхувач спокою, з ним хочеться сперечатися. Головне, що він залишається людиною театру до мозку кісток, додаючи театрові навіть у своїх невдачах ту красу, яка й не снилася багатьом мудрецям.
