Могильники і садівники — найстаровинніші дворяни.
Створений Ільфом і Петровим в «Дванадцяти стільцях» образ гробових справ майстра Безенчука (згадаймо його пасаж про покійників: «Туди його в качель») став своєрідним символом тієї доби у ставленні до смерті. Та й в роки незалежності України мало хто з наших співгромадян, принаймні з тих, кого часто відносять до категорії пересічних, при похованні своїх близьких не відчув на собі казенне ставлення чиновників комунального похоронного сервісу, низьку якість цвинтарних служб. П’яні могильники, які в очікуванні наступного «клієнта» підганяють жалобну церемонію попереднього, поки залишаються досить поширеним явищем у різних куточках нашої країни. Хабарі в умовних одиницях «чорної» готівки, що платяться за право поховання на престижному кладовищі або хоча б в межах міста, вже нікого не просто не обурюють, а й не дивують. На закритих кладовищах (тих, що не стосуються категорії історичних або меморіальних) могили людей, у яких не залишилося живих родичів, як правило, занедбані, або, гірше того, засипані сміттям та іншим непотребом, хоча гроші на догляд за ними повинні виділятися (і часто виділяються) з місцевих бюджетів. У різні роки автор сам зіткнувся з відвертою халтурою при встановленні надгробників чи пам’ятників на могили рідних в той час, коли за це були заплачені обумовлені, і досить значні суми. Утім становище в цій сфері заслуговує більш детального розгляду.
Власне турботу про померлих, місця їхнього останнього упокоєння забрали у церкви і передали комунальним службам ще у 1919 році спеціальним декретом Раднаркому. І найдивніше, що цей декрет, який регулював стосунки між громадянами і відповідними суспільними інституціями в справі поховання та інших моментів проводів у останній шлях спочилих людей, діяв в Україні буквально до початку липня нинішнього року. Щоправда, років з 7-8 назад в нашій країні почав активно розвиватися приватний похоронний бізнес, який чим далі, тим помітніше місце займав у сфері ритуальних послуг, створюючи реальну конкуренцію спеціальним комунальним комбінатам. У першу чергу — за рахунок вищої якості і більшої різноманітності послуг. І так сталося, що саме під час проведення у Житомирі тиждень тому II з’їзду Всеукраїнської асоціації працiвників похоронних організацій (ВАППО), яка об’єднує передусім представників приватного сектору, і III Всеукраїнської виставки ритуального мистецтва, товарів та приладдя для поховання «Пам’ять-2003» Верховною Радою був ухвалений у другому читанні Закон «Про похоронну справу». Відтепер на законодавчому рівні достатньо чітко обумовлені правові та організаційні засади похоронної діяльності, облаштування і утримання місць поховань, взаємодії у цій сфері місцевих органів влади і суб’єктів господарювання.
Зокрема, встановлюється, що органи місцевого самоврядування можуть створювати ритуальні служби, у функції яких буде входити документальне оформлення поховання померлих, укладання договорів із суб’єктами підприємницької діяльності щодо надання ритуальних послуг, контроль за тим, як ці послуги надаються. Спеціально оговорюється, що кладовища і крематорії є об’єктами комунальної власності і не можуть бути приватизованими.
З виступів, що прозвучали на з’їзді, зокрема, з вуст президента ВАППО Ірини Сапарової, можна зробити висновок, що в принципі новий законодавчий акт влаштовує членів ВАППО і що з ним вони пов’язують великі надії, насамперед у плані створення умов для рівноправної конкуренції і, як наслідок, підвищення якості похоронних послуг. Хіба що насторожує їх той факт, що положення про ритуальну службу тільки розробляється (воно має бути затверджено Кабміном чи однією з його структур) і що там буде записано, поки не відомо. Утім, випускати зі свого поля зору цей процес ВАППО не збирається.
Сама асоціація, створена два роки тому, зараз налічує вже 156 членів з усіх регіонів України і все гучніше заявляє про себе. Видається навіть її друкований орган, журнал «Ковчег» — прецікаве, треба сказати, і гарно оформлене видання. Щоправда, визнається (про це говорила «Дню» сама пані І.Сапарова), що у середовищі приватників існують проблеми — дехто, намагаючись обійти конкурентів і отримати замовлення, підкупляє працівників лікарень, моргів, швидкої допомоги, інші в гонитві за заробітком не завжди коректні у виконанні обумовленого комплексу послуг. Тому розроблений і прийнятий кодекс етики членів ВАППО, який встановлює певні моральні норми професійної діяльності, наріжним положенням якого є вимога шанобливого ставлення до сімей покійних на всіх етапах виконання ритуальних дій. Порушників кодексу може чекати суворе покарання, включаючи позбавлення членства в асоціації. І.Сапарова часто повторює, що зміст діяльності таких підприємств має полягати у делікатності і співчутті до людей, які переживають важкі моменти під час похорону рідних або близьких, у забезпеченні гідного проводу померлих. І такий підхід не можна не привітати.
А щодо виставки, то, спочатку іронічно ставлячись до самого факту її проведення, автор всерйоз зацікавився експонатами, що представили 30 фірм і приватних підприємців. Природно, що найповніше були представлені труни від скромних, обтягнутих звичайною тканиною виробів за 240 гривень до змайстрованих з неабияким смаком гробів із смереки, покритих поліуретановою плівкою, які «тягнули» на 3-4 тисячі доларів США (їхні виробники говорили, що це найдешевші). Дуже гарні вінки зi штучних квітів, виставлені деякими фірмами, можуть коштувати від 90 до 240 грн., але були і значно дешевші, які теж виглядали пристойно. Демонструвалися гранітні пам’ятники (це витвори умільців з Житомирщини) за 3-5 тисяч грн., і ще десятки видів різноманітних дрібних аксесуарів, стрічок, покривал, тощо. Самі працівники фірм-учасників делікатно натякали, що відвідувачам варто подивитися на ці експонати хоча б з інтересу до того, як вони будуть виглядати під час власного похорону. І ця думка не виглядала недоречною.
Ринкові відносини увірвалися в сферу, яка займається проводами у інший світ тих, хто закінчив свій життєвий шлях. Думається, що ставитись до цього треба без святенництва і з розумінням. І тим більше заслуговують схвалення намагання нових структур, що зайнялись такою делікатною справою, побудувати свою діяльність на цивілізованих засадах. Тоді, можливо, там, де покояться наші прадіди, діди і батьки, і де врешті-решт ми опинимось самі, буде значно пристойніше, ніж це часто доводиться спостерігати зараз.
А на самій Житомирщині, за даними обласного управління статистики, у 2002 році померло 23675 чоловік, за 5 місяців 2003 року — 11093. У Житомирі — відповідно 3153 чоловіка і 1406 чоловік. В облстатуправління звіти про надання ритуальних послуг представили 7 підприємств (форма власності не вказана), сумарна вартість цих послуг (з ПДВ) 874,4 тис. грн., з них населенням оплачено 602,3 тис. грн. Іншої статистики там не було.
У Житомирі похованнями займається виключно комунальне підприємство «Спеціалізований комбінат комунального обслуговування» (даних про кількість похованих в міському управлінні житлово- комунального господарства не навели, частково з тієї причини, що не всі поховання проводяться на єдиному відкритому загальноміському кладовищі). В обласному центрі діє не менше 3 приватних фірм, які надають ритуальні послуги, зокрема продають товари ритуального призначення, здійснюють ритуал, проводять транспортування померлих до місця поховання.
ДО РЕЧІ
Тільки п’яту частину покійних жителів Дніпропетровська ховають на місцевих кладовищах відповідно до правил, встановлених в Україні. Про це заявив на прес-конференції директор найбільшого похоронного бюро міста — АТЗТ «Едельвейс» Олександр Потапенко. За його словами, дослідження ринку ритуальних послуг у Дніпропетровську, де діє 35 приватних фірм, показало, що протягом останнього року лише 3 із 16 тисяч громадян віддали землі з дотриманням усіх юридичних і санітарних норм. У Дніпропетровську, повідомив О. Потапенко, відкрито для поховань 7 із 57 кладовищ, проте небіжчиків активно ховають і на закритих, а то й на «неофіційних» кладовищах, порушуючи норми та стандарти риття могил, що потенційно загрожує спалахами різних інфекцій. «Доходить до того, — сказав О. Потапенко, — що у гонитві за прибутком приватне похоронне бюро не тільки не дезінфікує катафалки, але й доставляє труни з небіжчиками на кладовище на маршрутних мікроавтобусах, а, трапляється, й на... хлібовозах». Як не дивно, але скидається на те, що з дотриманням усіх стандартів ховають передусім... бездомних громадян — близько 700 осіб за рік. Їх гідними проводами на той світ займаються комунальні органи, відпускаючи по 140 гривень на поховання одного небіжчика з коштів місцевого бюджету.
