«В Україну ангел прилетів!» — вигукнула моя дружина, дивлячись по телевізору на Папу, який сидів поруч з Президентом Кучмою і зачитував своє послання набагато кращою українською мовою, аніж та, якою розмовляють чимало з його слухачів. Головний смисл Послання полягав у тому, що він визнає спадщину всіх релігій — православної, мусульманської, іудейської, — але всі їх відмінності бліднуть поруч з нашою любов’ю до Бога. Руки в Папи тремтять, він не так уже багато подорожує, як колись, але старість — не злочин. Моя мати старша за нього на вісім років, пам’ять у неї вже не та, але вона ще в змозі жити самостійно. Всі ми станемо колись старими, якщо проживемо достатньо довго.
Мимоволі я звернувся подумки до того часу, коли був аспірантом і листувався з дівчиною із Кракова. Якось вона написала мені, що завагітніла і кардинал Войтила дав їй грошей, щоб вона не робила аборту. (Папа, як вiдомо, противник абортiв). В неї народилася чарівна дівчинка. Всі, хто стежив за подіями в Польщі, звичайно ж, знали про кардинала Войтилу, тому що кардинал Стефан Вишинський, тодішній архиєпископ Польщі, явно готував його на свого наступника.
Потім у 1978-му, коли я гостював у своїх друзів-українців в Торонто, то дізнався, що події набрали іншого повороту: кардинал, який, як очікувалося, повинен був очолити Католицьку церкву в Польщі, став головою католиків усього світу. Деякі з моїх молодих друзів були обурені. «Тисячу років польського гніту... ми ніколи цього не забудемо...» — говорили вони. Навіть тоді той аргумент видався мені не таким уже й переконливим: врешті-решт, майже у всіх націй, які живуть у близькому сусідстві, знайдуться один до одного претензії, якщо покопатися в минулому. І в українській історії є свої криваві сторінки, як, скажімо, і в історії головних Церков. Може, саме через те, що Святий Отець знав про ці почування, він і не приїжджав в Україну так довго, незважаючи навіть на те, що в ньому є дещиця української крові. Здається, раніше він побував у всіх інших країнах, але тепер, слава Богу, він прибув, щоб благословити цю трагічну землю.
Головна риса понтифікату Його Святості, як мені видається, — його безнастанні зусилля об’єднати людей, не поступаючись при цьому фундаментальними, моральними принципами своєї релігії. Живучи в переважно православній країні, я особливо ціную його зусилля покласти край Великому Розколу між католиками і православними. Сьогодні католики і православні (може, окрім лише Московської патріархії) вважають один одного членами сестринських церков, які складають єдину общину. Такого досягнення варто було почекати, хоча тисячу років, либонь, забагато. Але, напевно, саме стільки часу треба було християнам, щоби побороти свої догматичні забобони і повернутися до Христової проповіді любові.
Написавши роман про те, як Апостол Андрій прийшов в Україну, моя дружина зіткнулася з проблемами віри і конфесій трохи ближче, ніж більшість людей. І як це часто буває, вона і цього разу мала рацію. Велика людина і великий праведник, людина, більш близької до Ангела навряд чи ми коли-небудь побачимо у цьому світі, вшанувала Україну своєю присутністю.
