Одразу слід зазначити, що за рівнем організації гра з Німеччиною відповідала всім вимогам до подій такого рівня. Футбол в Києві справді став святом для десятків тисяч глядачів, що прибули з всієї України аби підтримати нашу збірну. Цією грою був завершений організаційний етап акції «Наша мета — 2002», проголошеної національною футбольною федерацією минулого року. Для виступів головної команди країни були створені максимально можливі на нинішній час умови. Було забезпечено як чисто футбольні так і навколофутбольні складові. Перші — це можливість тренерам і гравцям готуватися у повному комфорті, другі — це наявність поваги до України з боку міжнародних організацій, які змушені тепер рахуватися із авторитетом Федерації футболу України.
Справа була за гравцями і тренерами. Створивши самі собі серйозні труднощі, втративши велику кількість турнірних очок в іграх, де перевага була на нашому боці, українська збірна не змогла вийти на перше місце, з великими труднощами втримавшись на другому, яке і дало право на додаткові ігри з Німеччиною. Першу, домашню частину «німецького іспиту» наші футболісти склали у традиційній манері. Як і в попередніх іграх плей- офф з Хорватією та Словенією, відповідно у 97 та 99-му роках, наші ціною великих зусиль відкрили рахунок аби згодом дати суперникам відігратися. Єдина втіха в тому, що нинішні 1:1 не є остаточним результатом і залишається, хоч і дуже непроста, проте реальна можливість виправити становище.
Київська гра показала насамперед, що у нас є саме збірна України, а не команда Шевченка, в яку її перетворили щедрі на добре слово журналісти з різних країн. Свої успіхи на особистому фронті, продемонстровані всій Україні у вигляді привезеної з собою дівчини-фотомоделі, Андрій Шевченко, на жаль, в суботу не підтвердив успіхами футбольними. Так, наш супернападник плідно грав на команду, виконував необхідні техніко-тактитчні дії і таке інше. Але ж чекали від нього іншого. Піднесений до рангу футбольного «царя» гравець не має права у вирішальному для своєї країни матчі зробити для перемоги так мало. Вже вкотре у цьому відбірковому циклі наш супекрфорвард не реалізував стовідсоткову нагоду аби забити вирішальний гол. Так було в грі з Білорусією в Києві, це саме ми побачили в матчах з Норвегією та Уельсом. І в грі з німцями Шевченко знову не використав стовідсотковий шанс забити, вийшовши сам на сам з воротарем німців. На відміну від Шевченка, інший наш нападник Андрій Воробей ще рідше використовує стовідсоткові нагоди в дебюті матчу. Хто знає, як би все склалося, якби донецький форвард відкрив рахунок вже на перших хвилинах, опинившись один перед воротами. Може вдалося б тоді нашим «дотиснути» розгублених на початку німців і збільшити свою перевагу в рахунку? А так на забитий у метушні біля воріт Кана гол Зубова німці невдовзі відповіли забитим у метушні біля воріт Левицького голом Баллака.
Реально результат гри у Києві можна вважати успішним для України. Після того, як німці оговтались, більше небезпеки було біля наших воріт, де вперто боровся за кожний м’яч невгамовний афронімець Джеральд Азамоа. Дякуючи нашим захисникам, він не повторив поки досягнення афрополяка Емануеля Олісадебе, який тричі забив українцям у двох відбіркових іграх. Реальний футбол показав чого варті всі передматчові прогнози і заяви. Героями на полі далеко не завжди стають ті, хто ходить у героях передігрових інтерв’ю.
Як би остаточно не закінчився футбольний двобій між Україною і Німеччиною, він означатиме для нашої команди завершення чергового етапу її існування. Етапу, на якому було нарешті вирішено всі навколофутбольні проблеми збірної, а проблеми футбольні збереглися і навіть загострилися. Вирішувати їх доведеться вже у майбутньому році. Хоч в якості учасників світового фіналу, хоч в котре вже у якості претендентів на наступні успіхи, бажано врахувати всі зроблені прорахунки і у будь-якому випадку забезпечувати прогрес українського футболу.
