Говорять, коли Шарварко в якому-небудь місті проводив концерт, з його початком припинявся дощ. Феномен нез’ясовний. Чи то хмари вмів розводити руками, чи то вони самі його боялися і поважали. Хмари — як люди. Учора вони сірою ватою затягли небо і дощ несамовито періщив на травневу зелень: помер їхній авторитет. Помер Борис Шарварко.
З його смертю різко, на півслові, обірвалася патріархальна епоха естрадної пісні. Це складно навіть осмислити — стільки років він був першим і єдиним. Головний режисер головних концертів країни був непохитним у своєму переконанні: справжнє мистецтво потрібно берегти. Артистів він безжалісно відкидав на професійно-людське сито. Не визнавав одномоментного, тільки вічне. Ненавидів сірість та окозамилювання. Звичайно, за спиною у нього шипіли, ганьбили за шаблонність, за авторитаризм... Але його поважали. Ім’я його іноді вимовляли пошепки, шукали його прихильності, прагнули потрапити у милість. Ніхто жодного разу не засумнівався у професійних якостях цього з півоберта заводного, неспокійного, божевільного трудоголіка. Він звик за роки царювання робити все по-своєму, по-великому, щоб дух захоплювало. І це йому вдавалося, як нікому: стільки років проводити концерти, догоджати всім секретарям, і президентам, і міністрам, треба, погодьтеся, мати талант.
Він не збирався йти. Взагалі, туди рідко хто збирається. Наближалися нові заходи у рамках року культури України в Росії, «Слов’янський базар»… Він будував плани і за все відповідав сам. Що робити тепер? Хто прийде завтра? Людину можна замінити, факт, але такої яскравої особистості більше немає. День смерті Шарварка, за великим рахунком, незважаючи на минулі образи і непорозуміння, воістину чорний день для української (а загалом і всієї пострадянської) естради.
Це сумно, але мені довелося стати останньою журналісткою, яка взяла у Бориса Георгійовича інтерв’ю. Нас зустрів скромний будиночок, який до Бориса Георгійовича вже починали і кидали будувати кілька господарів. Старенькі меблі, що давно відслужили своє у київській квартирі, такий же старий різний посуд, кімната з диваном, що сумно рипить, альтанка і величезний стіл на сліпучо зеленому газоні. Для життя йому як повітря були необхідні ці примули і петунії, ялинки та ялівець, троянди та яблуні. Він настільки любив усю свою зелень, що практично кожного вечора приїжджав сюди хоч на пару годин, сідав на лавці й милувався цією красою. Утомлені від спеки дерева його розуміли. І солов’ї. Ми їх чули: міські не такі голосисті, а лісові просто ненормальні якісь — виспівували навіть у полуденну спеку. Учора лив дощ. У дощ солов’ї не співають.
P.S. Президент України Леонід Кучма висловив щире співчуття рідним і близьким покійного, повідомив у п’ятницю агентству Інтерфакс-Україна керівник управління інформації та зв’язків з громадськістю Адміністрації глави держави Андрій Чирва.
