Ольга БОРИСОВА , кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Луганського національного педагогічного університету:
— Я абсолютно не згодна з твердженням Президента про те, що підписання декларації є важливою історичною подією. Насправді, згідно з канонами історичної науки, цей захід жодним чином не підходить під трактування «історична подія»: це поняття має передбачати наявність досить вагомих змін — як у суспільстві, державі або соціальному порядку. Насправді сталася велика поступка з боку нинішньої владної команди інтересам великої буржуазії часів епохи Кучми. Я трактую факт прийняття декларації як завершення демократичного етапу національної революції та її перехід до класичного буржуазного етапу, з властивими йому ознаками і змістом. Йде традиційна «капіталізація» влади — олігархи однієї групи, загартованої в минулому, стрункими лавами переміщаються в клан нової, динамічно зростаючої групи, в якої зростають «апетити» на об’єкти державної власності, що залишилися. Замість цієї псевдоісторичної події слід було б говорити про крах процесу становлення «українського дуче», яким насправді є сам пан Порошенко. Я глибоко впевнена в тому, що своєю відставкою Юлія Тимошенко усунула таку небезпеку, й саме цей факт насправді — важлива історична подія. Весь час після обрання нового Президента ми спостерігали картину, коли при досить слабкому главі держави правив, і досить авторитарними методами, ніхто інший як Петро Олексійович. І Тимошенко своїм вчинком обезголовила такий варіант влади. Упевнена, що декларація стане стримуючим чинником у нинішній ситуації. На думку спадає конституційна угода часів раннього Кучми, але Ющенко використовує цей документ лише в плані посилення ролі й впливу повноважень власної команди, без якихось конкретних цілей. Його завдання — зберегти підмочене з усіх поглядів реноме перед парламентськими виборами.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ , історик, професор:
— Декларацій у нас було дуже багато. Вже саме по собі слово «декларація» девальвоване. Тому що є поняття «декларативний», яке, власне кажучи, не є позитивним. Декларація завжди має значення, коли здійснюється. Тому треба почекати. Тільки за результатами можна сказати, історична та чи інша подія, чи не історична. Доцільніше було б сказати — важлива подія. Оскільки вірогідний наслідок, якого можна чекати, — це затвердження Юрія Єханурова прем’єр-міністром України. І слова «історія», «історичний» треба теж обережніше використовувати щодо сучасності. Ми думаємо, що дуже багато чого робимо важливого, але наскільки воно важливе, вирішує найближче майбутнє. Думаю, кваліфікувати підписання декларації як подію історичну чи не історичну можна буде через півроку чи рік. У всякому разі — після виборів.
Юрій ШАПОВАЛ , доктор історичних наук, професор:
— Історичною можна назвати подію, яка має суспільні наслідки, серйозні зрушення чи то в суспільному, чи то в соціально-економічному житті України. Тому, мені здається, ще зарано називати те, що сталося, подією історичною. Отже, певний елемент девальвації присутній. Що відбулося? Юрій Єхануров — людина Президента Ющенка. По суті, відбулася угода між Ющенком і Литвином. Тому, думаю, ще зарано говорити про значущість цього документа. У мене є кілька прикладів, які з повною підставою можна назвати подіями найновішої історії України. Скажімо, якщо ми згадаємо зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, саму справу Гонгадзе, то це справді історична подія, не дивлячись на дуже трагічне її забарвлення. Оскільки саме історія з Гонгадзе поклала початок найглибиннішій кризі попереднього режиму. Або згадаймо розвал «помаранчевої» коаліції! Оце подія справді історична. Оскільки Президент Ющенко втратив в особі Юлії Тимошенко не просто формального союзника, з яким він разом стояв на Майдані. Якщо ми порівняємо ці події, найперші, які спали на думку на момент розмови, з тим, що відбулося при підписанні цієї декларації, то стане зрозуміло, що зарано давати якісь глобальні, концептуальні оцінки. У кожному разі, я би порадив нашим політикам обережніше вживати дефініцію «історична подія», «історичне значення». Думаю, виявить усе лише час.
Віктор ПУШКІН , завідувач кафедри історії України Національного гірничого університету (Дніпропетровськ):
— В історії незалежної України вже були приклади, коли «пакт про ненапад» між собою підписували правителі політичних партій і різних гілок влади. Проте належного ефекту це ніколи не давало, незважаючи на те, що підписання подібних документів начебто переслідує добрi намiри — пом’якшити протистояння, що склалося в суспільстві. Звертає на себе увагу той факт, що цього разу угоду підписали не всі учасники політичного процесу. Наприклад, представники Блоку Ю. Тимошенко, на яких орієнтуються багато прихильників помаранчевої революції, не підписали й сили опозиції — соціал-демократи та комуністи, за якими стоїть свій електорат, є вплив у Верховній Раді й провідних ЗМІ. Сумнів у «миротворчому» характері угоди вселяє те, що слідом Президент В. Ющенко піддав різкій критиці Ю.Тимошенко. Фактично це означає ескалацію протистояння в суспільстві й українському політикумі.
Зрозуміло, більше всього зацікавлений у підтримці політичних партій, що мають фракції у Верховній Раді, потенційний прем’єр Юрій Єхануров. Проте наближаються вибори до парламенту й конкуренція між партіями може підірвати цей ілюзорний світ. Одним словом, назвати історичним документом підписану угоду досить важко. Вона навряд чи переживе не лише уряд Ю. Єханурова, але й вибори до Верховної Ради, не кажучи про якусь історичну перспективу.
