Сьогодні, як ми вже повідомляли, повинні відбутися парламентські слухання, присвячені проблемі вітчизняного кінематографа. Про те, що вони є, сумнівів не виникає ні в кого. Досить переглянути афіші кінотеатрів, на яких ви не знайдете жодного українського фільму. Їх просто немає. А ті п’ять—сім («Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, «Мамай» Олеся Саніна, «Шум вітру» Сергія Маслобойщикова...), які могли б привабити глядачів самим фактом свого існування, часто-густо просто не мають достатньої кількості копій. Цим ніхто не переймався, оскільки передбачалося, що кіно це авторське, фестивальне. Але, признаємося, особливих нагород на престижних фестивалях останніх років наші стрічки не здобули. Виняток можуть скласти лишень картини Кіри Муратової. Однак на їхній успіх у такій же мірі претендує і Росія, оскільки активно (не так, як ми!) бере участь і в фінансуванні, і в продюсуванні.
Справи з вітчизняним кіно в телеефірі більш обнадійливі, але й вони не дозволяють говорити про повноцінне існування кіноіндустрії. Ситуація погіршується тим, що у середовищі самих кінематографістів немає одностайності, а є кардинально протилежне бачення розв’язання проблеми. Один із прикладів — конфлікт навколо студії ім. Довженка (про це ми розповідали у вчорашньому числі газети). З питанням про те, як подолати період малої кількості картин, який затягнувся, ми звернулися до експертів «Дня».
Андрій ДОНЧИК , кінорежисер:
— Якщо говорити про кіноіндустрію загалом, а не про разові проекти, то ніяких бюджетних коштів на це не вистачить. Треба, щоби ця справа стала бізнесом: тільки так ми зможемо конкурувати з російськими та американськими продуктами. А бізнесом наше кіно зможе стати лише тоді, коли сформується система прокату, де обертатимуться гроші. Наші фільми останніх років — «Мамай» та «Мазепа» — не зможуть окупитися. І, відповідно, ці фільми не є бізнесом, адже в них вкладені державні кошти, спрямовані на підтримку кінематографа, а точніше, разових кінопроектів. Я не кажу, що цього не повинно бути, держава має фінансувати важливі для себе проекти. Але в основу створення кіноіндустрії такі принципи фінансової політики не покладеш. У фундамент вітчизняної кіноіндустрії має бути закладена пільгова система оподаткування інвесторів, які бажають вкладати в кінематограф. А режисерам лише слід навчитись знімати для глядача, а не для вічності, як каже режисер Роман Балаян.
Передусім, маємо орієнтуватись на комерційне кіно, а не на фестивальне. Наприклад, фільм Олександра Шапіро «Путівник» поїхав на Берлінале, одначе його, на мою думку, дивитись неможливо. Я не проти фестивального кіно, у нього теж є свій глядач, одначе воно не окупається і, відповідно, не може стати важливою складовою вітчизняної кіноіндустрії.
Коли сучасне українське кіно почне ставати бізнесом, тоді державі лише потрібно буде керувати цим процесом, а не втручатись у нього. Якщо формувати спільний простір із російською кіноіндустрією, наприклад, то ми не виживемо. Адже ми не зможемо мати рівнозначного доступу на екрани. Бюджет одного фільму в нас може складати приблизно три— п’ять мільйонів, а такі гроші зараз жодний український фільм не поверне. Отже, державі слід зробити так, аби інвесторові стало вигідно знімати кіно. За нинішніх умов інвестор повинен подарувати ці гроші кінематографу, бо він їх не поверне або вони повернуться лише частково. Відтак, держава має якимось іншим шляхом компенсувати втрати інвестора, надавши йому якісь інші пільги.
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ , продюсер, генеральний директор компанії «Медіадім»:
— По-перше, повинна бути зрозумілою державна політика у сфері підтримки кіновиробництва. Адже слід розуміти, що кіно так чи інакше створює національні образи й символи. А телебачення, в свою чергу, є лише носієм тієї інформації, яка створюється художніми образами, тобто способом кіно. Із часів Леніна, який говорив, що кіно — найважливіше з мистецтв, нічого не змінилося. У нас у державі донині цьому мистецтву ніхто уваги не приділяв. Так склалося традиційно, що в європейських країнах кіно не розвивається без підтримки держави. У Америці, навпаки, воно існує саме по собі. Але ми — в Європі. Через те без сприяння держави, зокрема — без програми розвитку кінематографа, нічого змінити не можна. Але ця державна програма повинна відрізнятися від тих програм, що пропонують нам наші народні обранці або колишні кінематографісти, які мислять радянськими категоріями. У європейських країнах розвиток кіно — це, перш за все, гранти. Міністерства культури європейських держав, як правило, виділяють гранти або стають сопродюсерами фільмів разом iз комерційними інвесторами. Так розвивається кіно в більшості держав. Колишні радянські кіностудії нині мають бути взагалі приватизовані або модернізовані й можуть стати внеском держави у вигляді технічних засобів для виробництва кіно. А у нас нині все поставлено з ніг на голову: вимагають кіно від студій ті самі люди, які ці студії розвалили та розікрали. У тому весь парадокс. Отже, нормальна програма Міністерства культури з цієї проблеми є нагальною, як і оновлення самого міністерства.
Сергій ГАЛЕТIЙ , виконавчий продюсер компанії «Фільм Плюс продакшн»:
— У баталіях, що розгораються, практично ніхто не називає ту істинну, просту й єдину причину, яка пояснює, чому так сталося. Адже без правильного діагнозу займатися лікуванням кризового пацієнта — не можна. Це так само вірно як для медицини, так і для будь-якого бізнесу.
Суть у тому, що причина всієї кризи — це не проведена чиновниками Міністерства культури і законодавчою владою за всі ці роки структурна перебудова галузі, з планової на ринкову. Як була адміністративно-командна система, так і залишилася. І всі ринкові ініціативи, якими рябіли як публічні виступи урядовців, так і законодавчі акти — були обманом, риторикою, яка прикривала їхні справжні інтереси зберегти радянську бюрократичну систему Держкіно. Щоправда, вийшла вона у них якоюсь неповноцінною, без кінопрокату, який уже не входить у пряме підпорядкування (і, до речі, чудово себе почуває через це; дійсно, вже пішов на поправку).
Не держава повинна займатися кінобізнесом як безпосередній учасник виробництва, просування і прокату фільмів — до чого вони все привели, а продюсер. Це природно для всього світу, але не для України.
Саме тому, потрібно вести розмови принаймні з тими, хто говорить про реальні структурні ринкові реформи: по-перше, про запровадження продюсерської системи стосунків; по-друге, про чітку правову модель (у кого права власності, як захищаються авторські права, у кого права на використання і под.); по-третє, про чітку стратегію протекціоністських заходів і фінансову допомогу держави, включаючи усунення однієї з лівих помилок — про статус цієї допомоги; по-четверте, про всі інші інвестиційні механізми для кінематографії; і, нарешті, по-п’яте, про те, як пропонується це зробити — демократично чи тоталітарно.
Власне кажучи, шанси здійснити правильні та насущні зміни є. Перше, що потрібно зробити, — це підійти до розв’язання проблем з позицій (методологій) проектного менеджменту. Створити коаліційну групу, яка могла б за декілька місяців підготувати дійсно ефективний план структурного перетворення галузі, створити заснований на цілісному баченні пакет відповідних законодавчих ініціатив і програму його здійснення, яка б ураховувала всі взаємозв’язки та світовий досвід.
Друге — як це не дивно, але весь цей процес має стати публічним. Потрібно, щоб засоби масової інформації взяли його під свій контроль. Вони не повинні залишатися байдужими до долі національної кінематографії. Що повинно мінятися, і яким чином — необхідно робити надбанням громадськості, щоб перешкодити злоякісному впливу кулуарних інтриг. Лише пряме й відкрите обговорення, у чому власне істинність думок, що відстоюються, створить те неповторне енергетичне середовище, в якому логічні перетворення стануть процесом безповоротним.