Ігор КОПОТІЄНКО , кандидат історичних наук, голова Дніпропетровської асоціації дослідників голодомору-геноциду 1933 р.:
— Час Голодомору мені назавжди закарбувався в пам’яті, хоч тоді я був шестирічною дитиною. Ми жили на околиці Дніпропетровська, і повз наш будинок на возах щодня возили мертвих людей, яких ховали у братських могилах за Севастопольським парком. Тоді там, неподалік від залізничної станції, була глибока балка. Судячи з усього, сюди звозили людей, які йшли із сіл до міста, щоб знайти собі хоч якісь харчі. Пам’ятаю, як мати, дивлячись у вікно на підводи з покійниками, надривним голосом казала, що це везуть «наших годувальників». Але взагалі люди і тоді, і пізніше уникали говорити на цю тему. Наприклад, я не пам’ятаю, щоб за весь час радянської влади хтось із моїх колег-викладачів, які працювали на історичному факультеті Дніпропетровського університету, почав розмову про Голодомор. Хоча серед них були вихідці з села і за віком напевно були свідками цих подій. Пригадую лише один випадок, коли мій знайомий необережно десь почав розмову про трагедію 1933 року. Його незабаром викликали до КДБ і там поговорили «відверто». Вже у роки горбачовської «перебудови» я почав займатися темою Голодомору, працював в архівах і переді мною відкрилися картини одна жахливіше за іншу. Наприклад, досліджуючи архів облвідділу охорони здоров’я, я знайшов матеріал про людоїдство. Одна жінка, збожеволівши від голоду, вбила й засолила свою дитину. Подібних фактів було безліч. Але це були люди, яких умови, створені комуністами, довели до божевілля. Кажучи відверто, справжня історія Голодомору ще й донині не написана. На моє переконання, це був справжній геноцид. Дослідження Голодомору привело мене до ширших узагальнень і я, наскільки дозволяють сили, пишу книгу про історичні долі українського народу, який зазнав чимало всілякого лиха за свою історію.
Ліксандра ЛАВРЕНЮК , 1918 року народження, жителька села Воробіївка Полонського району Хмельницької обл.:
— Були тато, мама і п’ятеро дітей. Троє дітей померли у 33-му. І тато померли з голоду. І не знаю, чи хто батькові кості прикопав. Малий Данилко лазив біля припічка. Коли я розпалювала у печі, тягнувся до вогню. Куди ж ти лізеш? А воно лізе, бо їсти хоче. Та так і померло.
Брат Захар викопав сам ямку на кладовищі для Данила. Взяв його собі під пахву та так і закопав його там. Захар ще бодріший був. Захар ще робив, та з тої роботи не розпасешся. Десь ішов то у людський ячмінь, то в овес, то в жито — впав і там захолов. То одна мартинівська жінка каже: «Я здерла сорочку з нього та підв’язала йому рота, а то роззявився».
А цей Денис, що ми сидимо в сусідах його хати, вже два дні лежав у хаті і нема кому закопати. Це двоюрідний наш брат, в якого померло з голоду ще його рідних три брати. Приїжджають у підводі та й до матері: «Що, вам привезти сюди Захара чи його там закопати?» Ну, мати є мати: «Привозьте сюди». Приїжджає хура з Захаром. Виносять ще й Дениса — поклали. Викопали яму. Не пам’ятаю, хто викопав яму.
А на другий день сестра Гапка каже: «Мамо, я вже завтра не буду ходити. Мамо, я вже завтра не буду говорити. Мамо, я вже завтра вмру. Біжіть ще де раз хліба випросіть, і більше вас ніколи не буду просити». А мама плаче, бо вона дітей втрачає і має мати силу. Та й каже: «Ой, Боже, та хто ж мені дасть хліба — всі вмирають». А я: «Чого ти гаваєш? Тобі завтра помирати, а мені — сьогодні». Вона померла ввечері. Ще помер мій дідусь з голоду. А ось був сусід такий Максим, Галайком його прозивали. Так зловив у річці жабу і живу її — зубами. Кров з неї, а він її зубами і з’їв. Підійшов до лікарні і просить: «Дайте мені склянку молока і хліба, то буду жити...» Але помер...
Для довідки. Як повідомив для «Дня» лікар Петро Ящук з Понінки Полонського району, який зібрав 360 свідчень тих, хто пережив лихоліття, у 1932—1933 роках померли від голоду 15 тисяч громадян, кожен четвертий у районі. Петро Ящук порівнює: «У роки Другої світової війни загинули 4,5 тисячі громадян Полонського району, жертвами сталінських репресій стали 7,5 тисячі громадян».
Галина МІРОШНИЧЕНКО , пенсіонерка:
— 1932 року мені було 12 років. Я тоді 4 години на день вчилася у школі ФЗН і 4 години працювала в їдальні громадського харчування. Потім перейшла до заводської їдальні в Краматорську. Лише це мене й порятувало в ті голодні роки. Я була маленькою, худорлявою. Казани вергати бракувало сили, а все ж — працювала. У їдальні завше залишалися для нас каша чи суп. До того ж я отримувала пайок — одне кіло хліба. Декілька разів виносила хліб продавати на базар, але в мене його тут же забирали. Хліб був тоді дорожчим аніж гроші, за нього могли й убити. Люди голодували жахливо. Мати мене полишила напризволяще й декілька років я мешкала в дитбудинку. Якось знайомі дали мені нову адресу матері. Після розкуркулення села вона з новою родиною й дітьми переїхала на інший хутір. Я поїхала до них. Заходжу до хати, а в матері ноги спухли, стали страшними. Назустріч мені вона насилу підвелася. Двоє її синів (уже дорослих!) та й чоловік лежать, не рухаючись, на лавці. Помирають! Один син до того часу вже й помер. Мати як могла ще, то з дому виповзала, збирала траву — кропиву, варила з неї кашу. Я з собою привезла небагато хліба. Вони як побачили його, затряслися всі, слова сказати не можуть, лише руки простягають. Стала мати ділити хліб. Після голоду, якщо з’їси більший окрайчик, і померти можна. А мужики не бачать нічого, у неї прямо з рук видирають. Потім говорили, що я тим хлібом їх від смерті врятувала. У той голод вижили. Але ж потім війна була, а за нею інший Голодомор — 1947 року.
Нона КОПЕРЖИНСЬКА , актриса Театру ім. Франка. Спогади про неї опубліковано у газеті «Донбас» за 3 травня 2003 року:
— Батька Копержинської на початку 30-х років направили на роботу у Донбас. Голод 1933-го Донбас пережив трохи легше, ніж уся Україна. Індустріальний район «підгодовували» пайками. Через багато років Копержинська згадувала, як в отриманій банці з консервами мама робила маленьку дірочку і капала на сковорідку замість масла. Іноді допомагали місцеві жителі, приносили сушену рибу, якісь корінці... Якось маленька Нона побачила купку кісточок від абрикосiв, розбила, вийняла серединку і з’їла... Отруєння було настільки сильним, що лікарям довелося прикласти чимало зусиль, щоб урятувати дитину. Але незважаючи на голод, що лютував усюди, Нона погано розуміла весь жах біди, яка звалилася на країну, тільки бачила сотні біженців iз інших областей України та Росії, що просили хоча б якоїсь їжі.
До речi. На сьогодні у Луганській області встановлено три пам’ятних знаки жертвам Голодомору та політичних репресій: у Новоайдарському і Сватовському районах, в обласному центрі. Співробітники Державного архіву Луганської області продовжують роботу над збірником документів «Архівна справа на Луганщині». Особлива увага приділяється тим документам, які раніше було виключено з інформаційного поля, зокрема, свідченням про Голодомор 1933—1934 років. Донбас, за дослідженнями істориків, у меншій мірі, ніж інші області України, постраждав від Голодомору, але і тут смертність у 3—4 рази перевищувала звичайний рівень.
Сьогодні у Луганську відбудеться мітинг-реквієм, присвячений жертвам Голодомору.
Василь НЕСТЕРЕНКО , пенсіонер:
— Я хлопчаком тоді ще був. Але добре пам’ятаю, як у нашому селі голод був. Їли все, навіть чоботи батькові шкіряні зварити спробували. А мене від голоду врятував мій любий пес. Великий такий був, рудий. Коли в селі стали відловлювати собак і кішок, я його довго в хліві переховував. Всім говорив, що він утік. Потім сам захворів. Мати пса в хліві й знайшла. М’ясом мене годувала, а я й не знав, чиє воно. А потім на шкуру наткнувся й усе зрозумів. Плакав сильно. Ще б пак, мені тоді й десяти років не було. Те, що у сусідніх хатинах люди від голоду вмирали, не так жахливо здавалося. А ось суп із Рудого на все життя запам’ятав. Досі в горлянці стоїть.
Іван ЯМКОВИЙ , уродженець села Біліливка (зараз це Ружинський район Житомирської області, де майже суцільні чорноземи), нині покійний, лікар, був другом батька моєї, Валерія Костюкевича, дружини Миколи Білошицького, у своїй книзі «Геноцид», виданій у 1999 році в Житомирі і основаній на архівно-документальних матеріалах і спогадах про Голодомор 1932—1933 років, пише:
— Страшний Голодомор обрушився і на Біліливку. Попередньо була проведена значна підготовча робота: по-перше, селян повністю пограбували шляхом колективізації і конфіскації всього нажитого за багато років, по-друге, були створені спеціальні бригади, які відбирали у селян продукти харчування. До складу цих бригад, якi очолювали так звані уповноважені, входили сільські активісти й різноманітна наволоч. Вони ходили від хати до хати, робили обшуки, нишпорили у дворах, хлівах, коморах, на горищах. Гострими піками протикали землю, шукаючи зерно, харчі. Вигортали все з льохів, навіть забирали полову, в якій були залишки зерна. Люди ховали вузлики із зерном за образами, в горнятках у печі, але досвідчені негідники з цих бригад знаходили його й там. Батько Васі Ямкового (прізвисько Погорілий) всипав хлопцеві кілька склянок жита в штанці й посадив дитину на лежанці. Один з тих активістів, Лікарчук, знайшов ці запаси — зняв штанці і витрусив звідти зерно.
До весни 1933 року село повністю підготували до голодомору. Почали вмирати люди: спочатку діти, потім люди похилого віку, а за ними — решта. Як тільки зійшов сніг і розмерзлася земля, люди почали копатися в городах, сподіваючись знайти хоч кілька гнилих картоплин, збирали лободу, кропиву, щавель. Почали їсти собак, котів, навіть щурів, у річках Раставиці й Ситній вишукували молюсків.
Дедалі більше з’являлось опухлих. Люди були мовчазними, похмурими, старались не зустрічатись, а тим більше не говорити одне з одним, навіть з родичами, збайдужіли навіть до померлих. Той, хто голодував, знає це жахливе відчуття, коли тебе переслідує одна-єдина думка: вкинути що-небудь їстівне в рот. В цій ситуації виникають сотні захисних сил, спрямованих на самозбереження організму шляхом його енергетичних запасів, але їх не було ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра...
Сім’я Костюків була розкуркулена і вислана до Сибіру, але чотирьом дітям вдалося залишитися в Білилівці у баби. Вони ходили в ліс збирати мурашок у щільну торбинку й варили з них суп.
Великим делікатесом були ракушки-беззубки. Ми їх знаходили в річці, розпалювали вогнище й пекли на вогні, але дуже швидко визбирали і їх. Страшний голодомор дуже рідко обминав ту чи іншу сім’ю. Всі діти сім’ї Костюків хворіли на туберкульоз. Двоє з них померло.
Старожили Білилівки Федора Яківна Котелянець, а також Андрій Михайлович Кирій (уже покійні) провели опитування людей, щоб встановити, хто помер від голодомору лише на двох вулицях села — Хурсівці і Слободі. Результати були жахливі: від голоду тільки на цих вулицях померло 136 чоловік, у 19 дворах вимерли повністю сім’ї. А таких вулиць і провулків у селі було більше як десять. В сім’ї М.Смольського померло 5 чоловік, Г.Зулихи — 7 чоловік. Повністю вимерли сім’ї К.Ткачука (5 чоловік), Л.Кваші (6 чоловік), П.Кирилішина (5 чоловік), М.Козіної (4 чоловіки), Ямкового (не батька І.Ямкового. — В.К. ) — (5 чоловік).
Таким чином, можна вважати, що лише за 1933 рік в Білилівці від голодомору померло 850 — 900 чоловік, четверта частина сільського населення. За кожною вулицею був закріплений транспорт для збирання трупів. Їздовому «платили» за цю роботу 400 г хліба. Ховали всіх на цвинтарі у великій загальній ямі. Нерідко туди привозили ще живих.
Можна уявити психічний і фізичний стан тих батьків, у яких по черзі вмирають діти, весь час просячи їсти. У голодних опухлих матерів зникло материнське молоко: вмирала мати, а нею — і немовля, часто ще в утробі. У Григорія Котелянця один за одним умерло п’ятеро дітей, залишився лише один хлопець, Іван, який виріс і працював у колгоспі водієм — будував щасливе життя для своїх односельців — соціалізм і комунізм. Багато людей не витримували таких страждань — божеволіли. Хати й садиби, які опустіли, роздавалися тим, хто не мав житла. Але сплатити податок на цю садибу було нелегко.
П. М. АНДРЮНКІН , учитель, 1913 р. н. (опубліковано в загальнокозачій газеті «Станиця», № 34):
— Оголосили, що у Новодерев’янківській зріє контрреволюція, занесли станицю на «чорну дошку». Підняли Єйський полк: оточили всю станицю, ані в’їхати, ані виїхати. Зерно зі станиці вивезли усе дочиста — прямо в поле, на тік, і пшеницю, і кукурудзу. Воно потім усе так у купах і загинуло на землі. Дворами ходили солдати, усіх зганяли на роботу — взимку, прямо в чому були, не дозволяли одягатися. А спеціальна комісія із активу ходила дворами, відбирала усі продуктові запаси — гарбузи, буряки, навіть пшеничку зі склянки, куди свічку ставили, виливали й олію із лампадок перед іконами. Варення, соління виносили у двір, розбивали і розливали — там усе й замерзало. Відбирали навіть вузлики з горохом та квасолею, відкладені на весняну посадку.
І не дай Боже, знайдуть у кого старі фотографії з козаками — одразу забирали ту людину. Ага, кажуть, то ти чекаєш козачу владу, отамани щоб повернулися; тобі не подобається радянська влада! То бабуся наші всі фотографії сімейні зі скрині взяла та й закопала десь у саду. А потім від голоду і померла. Інші старі веліли рідним ховати себе разом із дорогими фотографіями на грудях... Люди мерли як мухи. Команда ходила, збирала трупи — кого в рядні, кого так звозили в яму, засипали землею. А хто своїх прямо у дворах ховав.
Я працював учителем в Отрадовці. Випросив у начальника НКВД Північнокавказького краю, що приїхав з Ростова, перепустку до рідної станиці — забрати маму. Ледве дав — заборонено було. Перепустка одна була на в’їзд, інша — на виїзд. Поки доїхав, скільки разів перевіряли! Та ще й у станиці, вже наші, місцеві, щокроку кричать: «Перепустка!» І я його знаю, і він мене знає, а кричить! То я йому спершу дулю, а поки він хапається за зброю — перепустку під ніс. «З кого ж, — кажу, — ти, гад, перепустку вимагаєш?» Потім вже, після голоду, та й після війни як повернувся, зустрічав цих. Ходять, пригнувшись... «Що ж ви, гади, робили тоді?» — «Нас примушували...» — «Хто вас примушував? Вислужувалися, сволота!» Близько двадцяти тисяч було в станиці. Залишилося в живих — менше ніж вісім. Контрреволюцію ж так і не знайшли...
ДО РЕЧІ
Мітинг, присвячений пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій, відбувся в Донецьку на Рутченківському полі. Це місце вибрали невипадково — саме тут наприкінці 80-х років археологи виявили величезне поховання. За різними підрахунками в цих місцях знаходяться останки приблизно 10 тисяч чоловік, які загинули під час Голодомору. Ймовірно, їх сюди привозили не тільки з Донецької області, але й з усієї України. Крім того, там були і жертви політичних репресій, яких масово розстрілювали у 30-і роки. Серед «дорослих» траплялися й дитячі останки. На мітингу зібралися люди, які пережили події тих страшних років. Тільки в Донецькій області їх понад півтори тисячі.
Активісти перепоховали поки лише близько двохсот чоловік. На місці братської могили встановили пам’ятний камінь. «Завдання влади — тут усе впорядкувати та поставити пам’ятник. Це більше не повинно повторитися на нашій українській землі», — сказав на мітингу Донецький міський голова Олександр Лук’янченко.
Микола ГОРДІЄНКО , кандидат філософських наук, викладач університету «Україна» (м. Дніпропетровськ):
— Хоч я народився вже після війни, але під розповіді про голод 1933 року фактично виріс у своїй сім’ї. Моїй матері тоді було 20 років і в неї вже народилася моя старша сестра. Батько працював на будівництві заводу в Павлограді, отримував за картками продукти і тому сім’я вціліла. Але у той самий час в нашому селі Богуслав від голоду вимерла половина мешканців. Як розповідала мати, люди пухнули і від недоїдання падали прямо на вулиці. Мертвих підбирали бригади комсомольців. Траплялося, щоб не возитися зайве, на кладовище везли і ще живих. Там у братських могилах і ховали. Ці могили частіше за все були без хрестів, а тому згодом заросли і загубилися. До того ж війна через вісім років своїми бідами, новим голодом і масовою загибеллю людей, очевидно, певною мірою витіснила Голодомор у свідомості людей з перших позицій. Але забути це потрясіння вони так і не змогли. Крім того, що загинуло багато родичів і близьких, у нашій сім’ї, наприклад, Голодомор дався взнаки аж у 60-і роки, коли знайшлися мої двоюрідні братися, які загубилися після смерті їхньої матері у 1933-му. Мені важко пояснити, чому про Голодомор мовчали багато років. Пояснити все страхом репресій, очевидно, не можна. Цілком можливо, голод якось глибоко вплинув на масову психіку. Адже справжні учасники бойових дій, учасники війни також небагатослівні та не люблять згадувати про страждання і загибель людей. У будь-якому разі, про Голодомор як найсильніше випробування в долі українського народу ще потрібно написати справжні дослідження.
