До 22-ї річниці ухвалення Декларації про державний суверенітет України.
Історичні події (а надто важливі, доленосної ваги), як правило, являють собою певний «ланцюг», всі етапи тісно пов’язані між собою. Всім відомо, що Україна проголосила свою державну незалежність 24 серпня 1991 року — це наше національне свято. Значно меншою мірою, на жаль, люди пам’ятають про іншу, воістину переламну для нас подію — проголошення 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України. Саме в цьому доленосному документі (зараз у це просто важко повірити, але він був тоді підтриманий не лише націонал-демократами, але й більшістю — комуністичною депутатською групою «239») були записані засадничі, ключові принципи майбутнього українського державотворення: створення власної національної законодавчої системи, яка має пріоритет над законами СРСР (визначальна річ для незалежності), право на створення власної грошової системи, власних збройних сил тощо (можна називати ще багато принципових речей).
Віддаючи належне високій історичній ролі, що її тоді відіграла Декларація про державний суверенітет України, без якої не було б прийнято і Акта про незалежність, зараз, уже з дистанції 22 років, необхідно відзначити, що наше суспільство, під впливом тогочасної всеохоплюючої ейфорії, не задало собі одного простого, але життєво важливого питання: стратегія націонал-демократів і мотиви їхніх дій були зрозумілі — а от чому Декларацію та Акт підтримали комуністичні депутати? Невже лише страх був їхнім мотивом? А може, були й інші причини? Якщо ми прагнемо розібратися в новітній історії України, це питання треба ставити.
